Розділ 18

Я знайшов пару сухих шкарпеток і вдягнув їх на вже зігріті ноги. Після чого, відсунувши мокрі черевики, з яких натекло на підлогу бруду, дістав чисті й сухі кросівки. Вони, звісно, теж швидко промокнуть, якщо бігати в них по калюжах, проте можна спробувати бути акуратним, тоді вдасться уникнути цього.

На вулиці вже було темно, тож я підсвічував собі шлях до авто ліхтариком на телефоні. Перестрибуючи через калюжі, наче на заняттях з балету, я дістався машини. Залишивши свою сонату недалеко від бару, я попрямував всередину й обрав найбільш віддалений і усамітнений столик, який був ладен знайти.

Людей було небагато, тож я розраховував, що бесіда вийде цілком приватною. Я завчасно замовив два келихи пива, щоби не привертати до нас із Олексієм зайвої уваги, і прийнявся очікувати. Тричі прогорнувши стрічку новин у телеграмі, я, зрештою, почув, як вхідні двері відчиняються. Підвівши погляд, я побачив, як Олексій у своїй чорній шкіряній дублянці роззирається навсібіч, шукаючи мене. Я підняв руку, і він, легко всміхнувшись, попрямував у мій бік.

— Вдень було тепліше, а зараз знову наче мінус накльовується, — сказав він замість привітання, поки знімав куртку.

— Ось, — я поклав блокнот на стіл і Олексій, кивнувши, швидко прибрав його під свої речі. — Льош, мені треба, щоби ти сьогодні розповів мені правду.

Його обличчя витягнулося від здивування, він чи то не розумів, про що мова, чи то боявся здогадатись.

— Яку саме? — спитав він.

— Про твою маму, — я нахилився над столом, щоби він міг мене краще розчути. — Вона причетна до Оліної смерті? — спитав я, вирішивши одразу відкрити всі карти.

Олексій відсахнувся і якийсь час просто дивився немов повз мене.

— Не знаю, що ти собі придумав уже, — сказав він і взяв келих, після чого, не відриваючись, випив одразу половину. — Максе, я розумію, ти у відчаї, але це вже абсурд.

— Я бачився сьогодні з твоїм братом. Ти знав, що він живе в Білій Церкві? — Олексій лише захитав головою, і тоді я переповів йому всю розмову з Дмитром, намагаючись простежити за його реакцією.

Здебільшого Олексій тримався спокійно, лише інколи нервове посмикування волосся правою рукою видавало, що щось його турбує.

— Ти знав цю дивовижну історію? — спитав я.

— Ні, ні, не знав, — сказав він, його голос, як і голос Іри раніше, трохи просів, від чого йому довелося прокашлятись, щоби прочистити горло.

— Твоя мама щось давала своєму чоловікові, я це знаю. І вона щось давала Ані, коли та була мала. Найгірше те, що я знаю, я навіть впевнений, що тобі відомо. Тобі відомо, що Надія Степанівна була причетна до Оліної смерті, — на цих словах Олексій почав махати головою, не погоджуючись зі мною. — Я знаю, але не можу в це повірити. Як ти міг?

— Максе, я не розумію тебе, ти несеш маячню, — торохкотів він, проте я дістав телефон і сунув йому майже під ніс. — Що, що це? — затинався він.

Я відкрив йому фотографію, де він тримає Олю на руках. Трирічна дівчинка цілує любого дядька в щоку, а той щиро усміхається, радіючи малій племінниці.

— Що ти робиш? — спитав Олексій і спробував відсунути мою руку, проте я схопив його за комір і ткнув телефон майже в обличчя.

— Це твоя племінниця, як любила тебе не менше за мене, а ти промовчав на суді, що твоя скажена маман, причетна до вбивства, — сказав я.

Різким рухом Олексій вирвався і відсунувся на дивані в куток, після чого, притулившись до стіни лобом, гірко заплакав. Я окинув поглядом зал бару, ніхто з присутніх у приміщенні трьох клієнтів не звертав на нас уваги. Тільки жіночка, що стояла на касі, засуджуючи глянула, проте майже одразу відвернулась. Я пересів на диван до Олексія і підсунувся до нього.

— Ти щось знаєш? Розкажи це, ти мусиш, — тиснув я на нього.

— Нічого, нічого я не знаю. Принаймні такого, що могло б допомогти Ані, — сказав він, після чого повернувся до мене.

Він був червоний, шмарклі текли з носа, а сльози залили комір сорочки. Рукавом він витер обличчя, узяв серветку, і добряче висякався.

— Макс, — сказав він, зрештою. — Якби я знав щось таке, чи мав якісь докази, які б могли допомогти Ані, а не погіршити становище, я б не промовчав. Але все, що я знаю, — на цих словах він запнувся і заплющив очі. — Все що я знаю, що тієї ночі мама ночувала в Ані. Але десь о третій годині Дмитро прокинувся, йому подзвонили. Він зібрався і поїхав туди, і через пів години вони привезли Аню додому. Я нічого не бачив, тільки чув, що вони прийшли, а вранці вже дізнався всю історію. Мама сказала, що Аня посварилась із тобою. І взагалі, що мені краще не влізати.

— То це вона таки привезла Аню? І Дмитро допомагав?

Нова інформація, яка підтверджувала мої здогадки, не давала полегшення. Натомість вона робила тільки гірше, бо тепер зовсім не було зрозуміло, яким же чином треба діяти.

Олексій мовчки кивнув мені, він старанно відводив погляд, наче боявся подивитися мені в очі.

— Ти готовий засвідчити про це на суді? Якщо зв’яжусь із прокурором, ми прийдемо до нього й ти все розповіси. Тоді він скаже нам, як діяти та як довести провину цих людей, — сказав я.

— Максе, ти нічого не доведеш. Немає ніяких доказів. Буде тільки моє слово, проти їхніх слів, мама й Дмитро все заперечать, — хитав головою у відчаї Олексій.

— Звідки ти знаєш, що немає доказів? Якщо вони їхали машиною Дмитра, то вона могла десь на камерах засвітитись. Ніхто не перевіряв, бо шукали таксі, яким Аня, начебто, дісталася до вас. Але це зовсім інша інформація вже.

— Максим, ніхто не зберігає дані з камер відеоспостереження понад два місяці.

— Можливо їх хтось бачив, може хтось із сусідів, треба лише почати шукати, — не відставав я.

— Послухай, поки їх двоє, це неможливо. Вони підтримуватимуть один одного, свідчитимуть протилежне мені. Я виглядатиму якимось психом і ідіотом, який через два місяці вирішив згадати, що бачив щось підозріле.

— Але це так не можна залишати, це маячня якась, ми мусимо допомогти Ані, — я ледве стримував злість.