Розділ 17

Я прийшов до тями тоді, коли вже паркувався біля будинку, де прожив останні місяці. Навіть не пам’ятаю, на чому ми з Дмитром закінчили нашу розмову, навряд чи це було щось важливе, бо нічого не закріпилось у пам’яті, після отриманої інформації. Думки роїлись, розриваючи череп зсередини, наче купка пташок, що залетіли на горище й не могли звідти вирватись. Мовчки піднявшись до квартири, я дістав ключі й увійшов всередину. З зали доносився звук телевізору, судячи зі стрілянини — якийсь фільм. Поспіхом скинувши черевики в коридорі, я одразу стягнув мокрі й холодні шкарпетки. Шкіра стоп трохи встигла запріти й була білуватого кольору. Навшпиньки я увійшов до зали, де на підлозі було постелено старенький килим із турецькими візерунками й став на нього ногами. Відчувши тепло тканини, чи з чого там ті килими робили, я задоволено потер п’ятами об м’яку поверхню. Іра сиділа на канапі закутана в клітчатий плед, вона усміхнулася мені, проте, побачивши моє розгублене обличчя, одразу підвелась.

— Що трапилось? — спитала вона й потягнула мене на диван.

Я вмостився поруч із нею, підсунув ноги під себе й забрав у неї плед. Замотався в нього, колюча тканина (тут вже точно була тканина) доторкнулася до голих стоп. Мій погляд знайшов очі сестри, яка вже сиділа поруч, готова вислухати й підтримати, як завжди.

— Іро, Іро, я стільки всього дізнався, стільки всього. Не знаю просто, у мене не вистачає клепки, щоби скласти все докупи.

— Ну тоді розкажи мені. Ти ж знаєш, у нас у родині клепки завжди було більше в мене, — сказала вона й взяла мою руку в свою.

Я відвів очі вбік, тим часом Іра вимкнула звук на телевізорі, обірвавши якогось хлопця на півслові, а він, тим часом, зізнавався комусь у коханні. Знайшовши очима очі сестри, я почав свою розповідь. Поступово, я виклав усе, що дізнався за останні дні, включно з розмовою із Дмитром. Інформації насправді було доволі мало, проте вона вносила багато корективів у наше сприйняття Оліної смерті.

— Тож, — почала Іра й легко закашлялась, після того, як я закінчив доповідь. — Колишній чоловік Надії Степанівни дивовижним чином втратив спогади про те, як вона вбила собаку, і як він, після того, поховав цуценя? Це зі слів людини, якій тоді було п’ять?

— Так, не починай, п’ять — це не три. Олі було п’ять, вона не була дурною, — відповів я.

— А ніхто й не каже, що хтось дурний, проте діти, вони ж так легко щось вигадують, — продовжувала Іра невпевнено.

— Послухай, я не з дитиною говорив сьогодні, а із сорокап’ятирічним чоловіком, цілком адекватним.

Іра відвернулась, шукаючи відповіді в телевізорі, де німі актори теж щось жваво обговорювали.

— Ти думаєш, що можна якось не так зрозуміти й запам’ятати вбивство собаки на твоїх очах, ще й рідною матір’ю? — спитав я. — Мені здається, такі події закарбовуються в пам’ять так, що їх потім звідти хрін виженеш.

— Ні, гаразд, у цю частину давай повіримо. Але ж ти уяви, перелякана й шокована дитина бачить таке, міг же цей хлопчик уявити собі, чи додумати, що тато поховав того Бобіка.

— Тузіка, — виправив я.

— Ну хай Тузіка. Якщо батько цього зовсім не пам’ятав, то може той малий трошки собі надумав?

— Це могло б бути цілком логічно, якби це було окремою самостійною історією. Проте, з іншого боку, у нас є ще дві складові, й обидві вони пов’язані з Анею.

— Які складові? — не зрозуміла мене Іра.

— Дивись, що ми маємо. Аня розповідала мені, що в дитинстві й підлітковому віці мала кілька провалів у пам’яті, проте за дванадцять років сумісного життя, ми жодного разу з цим не стикались. Тут з’являється Олексій, брат. Ми говорили з ним, і він згадав про ті припадки. Ніхто, крім Надії Степанівни, не був їхнім свідком, бо хлопці були зачинені в їхній кімнаті. Тобто, у якийсь момент, Надія Степанівна йшла до Ані, наприклад, перевіряти домашнє завдання, а потім звідти лунали крики й гуркіт. І вже на наступний день Аня, проспавши майже добу, нічого з того не пам’ятала. Тобто ніяких лікарень, ніяких свідків, тільки слова моєї любої тещі. Розумієш? — Іра мовчки кивнула, тож я продовжив. — Тепер маємо інформацію про таку ж історію з минулого, де чоловік Надії Степанівни наглухо забуває про те, як вона вбиває собаку, ще й спить потім цілий день. І додай до цього історію про Аню, яка начебто вбиває свою доньку, проте нічого про це не пам’ятає і кілька днів перебуває у хворобливому безпам’ятстві, знову ж таки, зі слів Надії Степанівни.

— Співпадіння? –запитала Іра й стиснула губи, наче стримуючись від чогось.

— Забагато співпадінь, якщо додати до цього ще цей підозрілий щоденник, який виринув нізвідки, і цю фразу, яка там стирчить, наче гриб посеред піску. «Бог усе бачить, усіх розсудить». Та збіса я повірю, що моя дружина так сказала б.

— Ну це притягнуто за вуха, Максе. Могла вона так сказати, тим більш ти сам говориш, що це її почерк.

— Іра, у мене немає відповіді на всі запитання, але хіба ти не бачиш, як усе тут підозріло?

— Бачу, — погодилася сестра.

— І тепер, після всього, що я розповів, ти можеш зі стовідсотковою впевненістю сказати, що Надія Степанівна точно ні в чому не замішана?

— Ні, тепер не можу. Але що ти думаєш? Які твої ідеї з цього приводу? Вона чимось накачала свого чоловіка, а потім Аню? Використовувала якісь препарати?