Розділ 16

Я вирішив не говорити Ірі про свої думки й здогадки, поки не назбираю принаймні якихось доказів, для розвитку моєї теорії. Сестра однаково не дуже вірила в можливість того, що крім Ані може бути ще хтось причетний, тож сенсу обговорювати щось було мало. Вранці я поснідав і сказав, що їду вирішувати справи з квартирою, Іра чмокнула мене в щоку й побажала вдачі.

Дорога до місцевого РАЦСу лежала через сусідній квартал. Будівля, що слугувала палацом любові для одних і будинком смерті для інших, зустріла мене напівпорожньою парковкою. РАЦС був двоповерховим, нагорі розташувалася зала для урочистих подій — колись саме там ми з Анею розписувались. Адміністрація ж і всі кабінети були внизу, одразу за білими пластиковими дверима, на яких ще й досі висіли нагадування про медичні маски, такі собі відголоски епідемії ковіду. Я штовхнув двері вперед, відчинивши їх, й увійшов у просторий білий коридор, викладений плиткою на всі боки, наче величезна лікарняна палата. На вході стояла стара радянська парта, на якій валялися безліч аркушів А4 з різними інструкціями, номерами телефонів і кабінетів. Праворуч було віконце для довідок, проте за ним нікого не було, тож я сів на стілець, що стояв біля парти, і дістав телефон.

— Алло, добрий ранок, Максе, — почув я голос Віри зі слухавки раніше, ніж пролунав перший гудок.

— Добрий, я вже чекаю.

— Зараз буду, — тільки й відповіла Віра та одразу поклала слухавку.

Я розглядав один з аркушів, що лежали на столі, наче модні глянцеві журнали в перукарнях у ті часи, коли в людей ще не було смартфонів з інтернетом. Постукавши пальцями по парті, я почув, як тупотять чиїсь підбори по керамічній плитці, і за кілька митей з-за кута визирнула Віра. Її фарбоване біляве волосся було стягнуте в тугий хвіст, колись у школі в неї був інший колір, але я вже навіть не згадаю який. Проте світла шкіра відмінно підходила під волосся, через що ні в кого не було сумнівів, що то її рідний відтінок. Губи Віри трохи збільшилися з нашої останньої зустрічі, проте виглядало це цілком гармонійно й гарно. Загалом вона нагадувала типову секретаршу зі старих американських серіалів, особливо в цій свої білій блузі, що була заправлена в приталену чорну спідницю, яка обтягувала її стрункі ноги й завжди трохи випнутий зад.

Віра сумно всміхнулася мені й махнула рукою, щоби я підходив. Підвівшись, я наблизився до неї, моя однокласниця простягнула руки, заманюючи в обійми, тож я не міг ніяк відкараскатись. Ми обійнялись, вона прошепотіла на вухо чергові співчуття, і в якусь мить її губи навіть трохи доторкнулися до моєї шкіри, від чого все тіло в мене вкрилося сиротами. Я подумав про те, що давно не був із жінкою, після чого делікатно відсунув від себе Віру й подякував.

— Ти так схуд, — сказала вона, витягнувши свої пухкі губи в тоненьку нитку.

— І не кажи, мабуть вигляд маю, наче з лікарні тільки виписався, — відповів я, на що вона тільки енергійно закивала головою. — Віра, ти мені допоможеш?

— Все що в моїх силах, Максе.

— Мені треба, щоби це лишилося між нами, щоби ніхто ніколи нічого не дізнався, просто розкажи й усе.

— Що саме розказати?

— Моя теща, Надія Степанівна, пам’ятаєш? — спитав я, Віра ствердно кивнула. — Вона була одружена двічі, ти б могла мені знайти ім’я її першого чоловіка?

Очі Віри збільшились, вона щиро усміхнулась, адже зовсім не цього, мабуть, очікувала.

— Ім’я першого чоловіка? Навіщо тобі така інформація? І коли це було взагалі? Хоча, різниці немає. Я зараз спробую подивитись у себе в комп’ютері по загальній базі, добре?

Я кивнув, і Віра зацокала підборами у зворотньому напрямку, вихляючи задом то в один бік, то в інший. Я спрагло ковтнув і спробував згадати, якою взагалі була моя дружина в такому одязі, проте ніяких свіжих спогадів, крім підсудної Анни в голові не виринуло.

Знову сівши на стілець біля парти, я дістав телефон і відкрив стрічку новин, проте нічого цікавого там не було. Я гортав новини туди-сюди хвилин десять, переглядаючи відео з передової, як знову почув підбори Віри. Вона підійшла, узяла мене під руку й відвела в сторону, подалі від кабінетів. Віра стала доволі близько до мене, солодкий запах її парфумів майже можна було відчути нервовими закінченнями на шкірі (якщо вони, звісно, там є, бо анатомію я в університеті завалив). Я знову ковтнув слину й гучно втягнув ніздрями аромат, що линув від Віри.

— Ти в порядку? — спитала однокласниця, помітивши, як я дивлюсь на неї.

— Ага, — відповів я і прокашлявся, прочистивши горло. — Щось є?

— Послухай, Макс, в електронній базі немає запису про її шлюб, він скоріш за все десь у нашому архіві, якщо вони взагалі одружувалися тут, розумієш? — я кивнув. — В архіві шукати не одну годину, і це не мало, якщо ти про це подумав. Я не можу залишити роботу, щоби ніхто не помітив, а пояснити, навіщо я шукаю цей запис, не вийде.

— Та можна ж щось вигадати.

— Це злочин, передавати особисту інформацію третім особам, а я не піду на злочин, — відмахнулася Віра. — Принаймні тоді, коли це аж так палівно буде. Але послухай, у базі є інформація про дітей Надії Степанівни, і їх там не троє, як я думала, а четверо.

Моє серце заторохкотіло в очікуванні інформації, наче пташка, яка відчувала, що дверцята її клітки от-от відчиняться.

— Старший син, — сказала Віра й простягнула мені маленький папірець. — Ось усі дані, які є про нього в базі. Нікому не кажи, де ти це взяв, хай там нащо тобі ця інфа, добре? — спитала вона.