Розділ 15

Не встиг я навіть доїхати додому, як мені зателефонував номер, який я так давно очікував побачити на екрані свого телефону. Мій кращий друг, однокурсник, однокласник і хрещений батько Олі — Михайло, він же Михась. Він був із тих людей, для кого війна почалася задовго до двадцять другого року. Михась пішов серед перших добровольців ще в чотирнадцятому, коли йому було тільки двадцять два. Він кинув останній курс університету й попрямував до війська. Сказати, що я щиро прагнув піти слідом, значить збрехати. Я ніколи не був таким відданим у питаннях патріотизму, чи ще чогось. Михась мені все пояснював, і я йому довіряв, тому в мене не було проблеми, щоби визначити, де ворог і хто винен. Проте, по-перше — я боявся війни, а по-друге — у мене була кохана дружина, з якою ми тільки починали насолоджуватися спільним життям. Що тоді, що зараз, я жив за принципом — якщо я державі потрібен, вона сама по мене прийде. Я нікуди не ховаюсь, чекаю свою повістку, а час сам візьме своє. Михась же був зовсім іншою людиною в цьому плані, відтоді він так і не покинув армію. Два роки воював у АТО, потім підписав контракт у Києві, поновився в університеті й заочно закінчив його. Їздив на офіцерські курси, літав на перепідготовку до Канади, дуже довгий час був інструктором. А як почалось повномасштабне вторгнення, то перевівся в розвідку, де постійно зникав на дуже великі проміжки часу. Останні пів року ми майже не спілкувались, він був постійно на завданнях, виходив на зв’язок тільки через інтернет, та й то, рідко. Пам’ятаю, коли він подзвонив мені, через тиждень, після того, як почалися судові процеси над Анею. Він не знав, що сталось, дзвонив дуже радісний і збуджений, після вдалого бойового виходу. Сказав, що є кілька вільних хвилин. Я розумів, що він і так раніше чи пізніше прочитає перекручену версію десь в інтернеті, тому краще розповісти все й одразу.

— Друже, радий тебе чути, — сказав я тоді замість привітання. — Оля померла, — тільки й зміг вимовити та одразу розридався.

Я часто плачу й зараз, але перші тижні були для мене чимось на кшталт цілковитого занурення у воду. Наче мене висмикнули з теплого й затишного пляжу й жбурнули посеред океану, де я стрімко опинився на самому дні, оточений з усіх сторін багатотонним водяним куполом, без жодної можливості на вихід чи порятунок.

— Максе, повтори, — голос Михайла одразу посерйознішав. — Щось зі зв’язком, я погано тебе розчув.

Але він усе правильно розчув, це було помітно, це промайнуло в його голосі. Те тремтіння, яке він намагався стримати, проте, яке передалося мені через хвилі всесвітньої павутини під назвою інтернет.

— Друже, Оля, її немає… Аня, вона, — намагався я зібрати все докупи, проте пояснити те, що трапилось, виявилося набагато важче, ніж я очікував.

Мій голос кудись зник, від нього залишилося лиш слабке хрипіння, а з носа й очей сочилася волога. Іра тоді врятувала становище, вона забрала телефон, обняла мене, і сама відповіла моєму другові.

— Міша, привіт, — сказала вона, притискаючи мене до себе. — Це Іра. У нас трагедія, Макс зараз не може розмовляти. Щось сталося з Анею, вона… — почала було говорити Іра, проте вимовити те вголос, означало прийняти це й повірити, що воно дійсно трапилось. — Вона… Аня нашкодила Олі, — зрештою сказала сестра.

— Що, я нічого не розумію? — почув я далекий голос Міхася. — Як таке може бути? Що Аня зробила?

— Оля мертва, — сухо мовила Іра.

Тоді запала тиша, яка тривала кілька довгих секунд. Я чув важке дихання мого друга, чув, навіть, як він ковтає слину, намагаючись усвідомити ситуацію, що відбулась у нас, поки він на війні.

— Я… Я спробую приїхати, як тільки ми тут закінчимо, — сказав Михайло. — Не знаю, що ще додати.

Я і сам не знав, що варто казати в таких випадках. Після тієї розмови ми навіть не листувались, бо Михась просто перестав виходити на зв’язок. І ось його номер нарешті озвався, та ще й не через інтернет, а по мобільному, чи, як казала моя покійна матуся — по сотовому.

— Алло, алло, друже, як чуєш? — голос друга теплотою розплився всередині.

— Михасю, радий тебе нарешті почути, — сказав я. — Вже хвилювався.

— Друже, я зараз у місті проїздом. Ти де? Скажи куди, і я під’їду.

Я зупинився на червоний колір світлофора і швиденько озирнувся навколо, шукаючи підходяще місце, щоби припаркувати авто. Недалеко від мене був торговельний центр із вишуканою назвою «Міленіум», який розташувався за наступним поворотом.

— Михасю, через п’ять хвилин буду на шоколадці, — так місцеві називали торговий центр позаочі. — Чекаю тебе там.

— На шоколадці? Там ще є на другому поверсі те кафе, де ми піцу їли? — спитав Михайло.

— Ага.

— Тоді давай там мене чекай. Я буду через пів години.

На парковці біля Міленіуму було порожньо, на секунду я навіть злякався, що приїхав зарано, але кинувши погляд на бортовий комп’ютер, де відображався час, заспокоївся. Була рівно десята година ранку, якраз у цю мить торговельний центр починав свій робочий день і відчиняв двері для сонних клієнтів, які не змогли знайти кращого заняття в суботу вранці, ніж прийти за покупками. Я вийшов із машини й попрямував до головного входу, ТРЦ являв собою велику продовгувату триповерхову будівлю, схожу формою на цеглину. Автоматичні двері ще не увімкнули, а біля звичайних палив охоронець. Він випустив хмарку диму, наче маленький паровоз, коли я проходив повз, і поглянув на мене.