Розділ 14

Хоч Іра й не дуже підтримала версію, яка сиділа в моїй голові останнім часом, я однаково вирішив трохи розібратись у всьому. Перше, з чого треба було почати, це з дому, де Аня провела останні дні до ув’язнення. Перед сном я подзвонив Олексієві, мені потрібно було домовитися про зустріч, поки ще є така можливість, до мого візиту до в’язниці. Сьогодні була субота, завтра вранці Надія Степанівна має піти до церкви разом зі своїм улюбленим сином Дмитриком. Якщо пощастить, й Олексій завтра не працюватиме — це мій золотий квиток.

— Алло, — почувся високий голос зі слухавки.

— Льош, привіт, — сказав я. — Не дуже пізно дзвоню? — на годиннику була вже двадцять перша вечора.

— Ні, ні, — відповів той, проте я чув, що його голос уже був трохи сонним, а вимова не такою жвавою, як зазвичай. — Щось трапилось? Якщо ти про в’язницю, то ми знаємо, нам же теж одразу подзвонили. Це жахливо.

— Власне, я хотів поцікавитися дечим. Твоя мама, вона завтра планує до церкви?

— Мабуть, — відповів Олексій. — Так, так, планує, — додав він, трохи подумавши.

— А Дмитрик?

— Дмитрик? — Олексій розсміявся. — Звісно, він же її відвезе, як завжди.

— А в тебе які плани на завтрашній ранок?

— Ну, чесно кажучи, я не планував завтра похід до храму. Як вважаєш, за це треба буде потім покаятись? — голос Олексія чомусь здався мені ігривим, мабуть він остаточно відігнав сон і тепер цікавився тим, чому я дзвоню.

— Це добре. Слухай, можливо ти приймеш мене в гості завтра, поки їх не буде вдома. На годинку, не більше. Випити чаю і трохи поговорити — ось і все, чого я потребую.

— Ну, доволі ризикована операція, — відповів Олексій. — Будемо сподіватись, що мамині подруги, що живуть по сусідству, теж будуть вранці в церкві, інакше вони їй усе розкажуть. Тоді сам розумієш, знову будуть тобі дзвонити.

— То це значить “так”? — спитав я.

— Авжеж, звісно, заходь. Зазвичай о восьмій вони вже виходять, тому, якщо ти приїдеш о пів на дев’яту, я думаю, це буде ідеально.

Я подякував Олексію за згоду й поклав слухавку. Вимкнувши світло, я планував заснути раніше, ніж зазвичай, бо вставати в таку рань уже відучився, проте сон ніяк не хотів находити на мене. Я лише крутився, згортаючи під собою простирадло, наче хворий на лихорадку. Не знаю, коли я заснув, проте пам’ятаю, що борсався доволі довго. Зрештою, як це завжди буває, сон накрив мене непомітною хвилею. І ось уже я лежу й намагаюсь вимкнути триклятий будильник на телефоні, який своїм піліканням скоро розбудить усіх сусідів.

— Треба ставити вібрацію, а не мелодію, — подумав я вголос.

Нашвидкоруч зібравшись, я глянув на годинник, була восьма ранку. 

Я вийшов надвір. Морозу, до якого всі вже встигли звикнути за останні дні, не було. Натомість панувала плюсова температура, кучугури снігу вже встигли добряче підтанути, з ганку капала вода, а під ногами утворилася справжня слизька ріка. Поки я дістався до автівки, мої ноги повністю промокли. Я глянув на зимові черевики, які вважав надійними, і розчаровано зітхнув. Машина, мабуть, теж не була дуже задоволена поїздкою в таку погоду, проте вона старанно чвакала колесами по залишках снігу.

Шлях до будинку тещі не був довгим, вони жили через кілька кварталів від Іри, тому, через десять хвилин я вже припаркував машину біля сусідньої будівлі. Хотілося привертати поменше уваги. Надія Степанівна з синами мешкали в одному з дев’ятиповерхових будинків, якими було всіяне все наше місто. Я підійшов до потрібного під’їзду й набрав номер квартири на домофоні.

— Так, — раптом почувся знайомий жіночий голос.

Це була теща. Я рвучко відійшов у бік, щоби мене не встигли роздивитись у камеру.

— Хто там, я вас не бачу, — пролунав знову голос. — Козли малі, знову бавляться, — сказала вона й кинула слухавку.

Я полегшено зітхнув і поспішив до машини. Вмостившись на водійське сидіння, дістав телефон, який із самого підйому був майже недоторканий. У повідомленнях висіла червона одиничка, що говорила про наявність непрочитаної есемески. Вона була від Олексія, коротке попередження, яке я прочитав уже запізно.

8:25

Олексій: Мама з Дімою затримуються, ще не вийшли навіть, не поспішай.

Я подумки подякував всесвіту за те, що не встиг спалитись, і продовжив чекати, спостерігаючи за тещиним під’їздом. Раптом телефон видав короткий звук, схожий на краплю води, що впала на підлогу у ванній кімнаті, після чого коротко завібрував. Під повідомленням, прочитаним мною хвилину тому, з’явилося ще одне.

8:33

Олексій: Це ти приходив?

8:33

Макс: Так, не прочитав твою смс. Вибачай, не спалився?

8:34

Олексій: Ні. Але не світись сильно на дворі, вони виходять.

8:35

Олексій: Вийшли

Я окинув поглядом двір, після чого помітив червону “вісімку”, яка стояла недалеко від під’їзду, до якого я кілька хвилин тому намагався потрапити. Стукнувши себе по лобі долонею за неуважність, я продовжив дивитись. Через хвилину на вулицю вийшла Надія Степанівна, слідом за нею її вічний охоронець Дмитро. Одягнуті вони були так само, як і кілька днів тому, коли приходили до мене в гості. Дмитро завів машину й виліз назовні, після чого, крокуючи навколо авто, підкурив цигарку. Теща ж уважно оглядала двір, від чого в мене спиною пробігли мурахи. Вона шукала того, хто дзвонив у домофон, тож мені лишалося тільки молитися, щоби вона не дуже розбиралася в машинах. Її погляд ковзнув моєю автівкою, проте, на радість, зовсім не затримався на ній. Уже через кілька секунд вона підійшла до сина й про щось почала з ним говорити. Зрештою, Дмитро викинув недопалок собі під ноги й розчавив його, проте, після стусана від маман, підняв сміття з землі й відніс до сміттєвого баку, що стояв у десяти метрах від них. Він зблизився з моєю машиною, проте, щоби побачити її, йому досі треба було повернути голову праворуч. На секунду моє серце застигло, й мені здалось, що він от-от озирнеться, але його голова тільки смикнулася на пів секунди, після чого він розвернувся та закрокував до машини. Уже через кілька хвилин червоне авто виїхало з двору, і мої м’язи нарешті розслабились. Я вискочив на вулицю, захлопнув машину й уже вдруге поспішив до під’їзду. Знову натиснувши на кнопку виклику на домофоні, я взявся рукою за дверну ручку, очікуючи на відповідь.