Розділ 13

Останні кілька днів думки про Аню не йшли мені з голови. І не тільки про те, що на неї напали у в’язниці, ні, мене турбувало зовсім інше. Те, через що вона туди потрапила. Я все не міг перестати думати про той вислів. Бог усе бачить, усіх розсудить. Я маю дещо розповісти про свою дружину, щоби було легше зрозуміти, про що йде мова. Річ у тім, що, як раніше зауважила Іра, Аня дійсно була атеїсткою. Вона не вірили ні в що, крім того, що викладали в школі й університеті. Аня не хотіла навіть хрестити Олю, ми це зробили тільки для того, щоби догодити її мамі. Я і сам ніколи не був церковною людиною. Мені більше подобається термін «агностик». Я вірю, швидше відчуваю, що щось у всесвіті існує, якась вища сила, але не думаю, що мова йде про стариганя на хмарах. Хоча, знову ж таки, не мені судити. Проте ми з дружиною завжди зходилися на думці, що сучасна церква створена більше для контролю мас, ніж для реально якогось служіння. Взяти до уваги тільки росію, у якій православних храмів скоро буде більше, ніж лікарень, і яка буквально цілим народом порушує всі заповіді, що тільки можуть існувати.

Так ось, Аня настільки далека від усього церковного, що вона ще у юності відучилася від усіх фраз по типу: «Слава Богу», чи: «Боже мій». На відміну від її набожної мами, яка стабільно два-три рази на місяць відвідувала найбільший храм у місті, ще й постійно поривалася взяти Олю із собою. Тому те, що в щоденнику останніми словами Ані був саме той вислів, що його Надія Степанівна повторювала за кожної можливості, зароджувало в мені геть нездорові думки.

— Не можу, не можу зрозуміти, — вирішив я поділитися своїми переживаннями з сестрою.

Ми сиділи на канапі в залі й дивились якесь дурнувате шоу. Іра взяла пульт і, вимкнувши звук, повернулася до мене.

— Ти про що? — спитала вона.

— Про ті слова, що Аня написала в щоденнику. Я знаю, ти думаєш, то просто вплив виховання її набожної маман. Але присягаюсь, за дванадцять років шлюбу жодного разу вона не сказала нічого подібного, — Іра не відповіла, лише дивилася на мене. — Вона ніколи не говорила нічого схожого навіть. А ще знаєш, чого в неї ніколи не було за ці дванадцять років?

— Чого?

— Провалів у пам’яті. Вона казала, що бували в дитинстві кілька разів, але за дванадцять років жодного.

— Ну, це зовсім не аргумент. Якщо в неї просто була ремісія її психічного захворювання, то воно могло прокинутись у будь-який момент. Просто так сталось, що почало загострюватись останнім часом, от і все. Може наступні дванадцять років вона знову проживе абсолютно нормально, хто знає, — сказала Іра.

— Так, так, розумію. Це перше, що приходить у голову. Але, завжди є якесь але, згодна? Завжди є кілька варіантів можливих подій, проте в цьому випадку все здавалося так очевидно, що ніхто й не замислився про наявність інших.

— Тобто, які ти ще бачиш варіанти? — здивувалася Іра.

— Послухай, Надія Степанівна — письменниця. Вона писала розповіді, колись навіть видала книжку казок, розумієш. Цей щоденник, який з’явився нізвідки, він у мене більше запитань породив, ніж відповідей, — я глянув на сестру, та лише розгублено дивилася на мене й нічого не відповідала. — Ну, може, коли хтось не жив з Анею, він би не помітив того. Але я читаю його й там, крім почерку, нічого про мою дружину немає, розумієш? — Іра похитала головою. — Ну, виглядає так, наче хтось захотів створити додатковий доказ, який би зняв усі можливі питання.

— Ох, — махнула рукою на мене Іра. — І ти такі конспірологічні теорії виводиш через наявність однієї фрази?

— Та річ не у фразі, — продовжив я. — Я ж кажу, той вислів, то лише кульмінація. Весь щоденник не про Аню. Так, може то й дійсно хвора людина так відрізняється від здорової версії себе. Але, що як раптом… — почав я, але зупинився й замислившись, підвівся з дивану.

— Що раптом? — спитала Іра.

Я не міг всидіти на місці, тому почав ходити кімнатою, тримаючи руки в кишенях домашніх спортивок.

— Раптом хтось написав цей щоденник? Хтось інший.

— Хто?

— А хто в нас казкар? — запитав я.

— Ой, Максе, та годі тобі. І навіщо Надії Степанівні писати його?

— Може, може вона якось пов’язана із цим?

— Ти думаєш, вона причетна до вбивства? — недовірливо усміхнулася Іра.

— Все можливо.

— А чому тоді Аня нічого не пам’ятає? Чому вона нічого не заперечує? Що про це каже твоя теорія? — спитала розгублена Іра.

— Не знаю, поки не знаю. Тому це й теорія, бо в мене немає всіх відповідей. Якби були — це вже б констатацією факту називалось

— Не вмикай розумника, — сказала сестра. — Сідай, розслабся трохи, — вона смикнула мене за руку, і я приземлився на канапі поруч із нею. — Я розумію тебе, принаймні, мені так здається.

Я поглянув у Ірині очі, проте розуміння там не побачив. Звинувачувати її в цьому я, звісно, не міг, я і сам заплутався у власних думках настільки, що, здавалося, скоро з’їду з глузду.

— Розумієш? — спитав я.

— Так, так, звісно, — її рука взяла мою, і вона ніжно почала гладити мене по зап’ястю, заспокоюючи. — Після цього щоденника ти багато що переосмислив, та й після суду теж. Але, Максе, поміть, після горя тебе кидає з крайності в крайність. Коли Олі не стало, ти повністю відвернувся від Ані, абстрагувався від неї і звинуватив у всіх бідах. Але коли пройшов суд, ти спочатку замислився в тому, чи дійсно вона аж настільки винна. А коли отримав підтвердження своїм словам у вигляді щоденника, ти почав її виправдовувати занадто сильно. Тепер ти думаєш, що вона зовсім не винна, у той час як істина… — Іра зупинилась і поглянула кудись у бік, набувши такого замисленого вигляду, наче під час екзамену. — Істина, вона ж завжди десь посередині. Хіба не так? — її погляд повернувся до мене.