Розділ 12

Нам із Анею було багато про що поговорити, тому я готував запитання в себе в голові, наче планував якесь інтерв’ю. Ми не спілкувалися весь час, від того моменту, як Аня перестала відповідати мені на дзвінки, поки я був у відрядженні. Тоді ми посварились, не так щоби сильно, через дрібницю, але дружина сказала, що поговоримо вже, як я приїду. Проте розмови в нас так і не вийшло, тож питань назбиралося багацько. Я, звісно, боявся налякати її, чи якось відсторонити, щоби вона, зрештою, не відіслала мене під три чорти, після того, як я викинув її зі свого життя. Тому треба було робити все обережно. Насамперед, мені хотілося вибачитись, хотілося просто поговорити про те, як мені шкода і як я все усвідомив. Тоді вже, мабуть, буде легше йти й розмова про Олю. Не знаю, чи обидва ми були готові до цієї теми, але після прочитання щоденнику в мене було більше запитань, ніж відповідей. Зрештою, вона погодилася на зустріч, а це дуже багато значило, після всього, що трапилось.

— Ти готовий? — спитала Іра.

Вона стояла в коридорі, плечем спершись на стінку, і проводжала мене. Я подивився на сестру й сумно усміхнувся, після чого взяв пакет і відчинив двері.

— Готовий, — відповів я. — Наберу, як усе скінчиться.

Іра кивнула у відповідь і зачинила за мною двері, я ж покрокував сходами вниз, усіма думками перебуваючи у в’язниці.

Виїхавши на трасу, я поїхав у бік однієї із сусідніх областей. Місце, яке мені було потрібне, розташувалося на самому краю нашої області, у маленькому містечку. Дорога була не дуже довга, але приблизно дві години доведеться тягнутися по слизькому шосе.

Пейзажі за вікном мінялись один за одним. Поля бігли наввипередки із селами, села, у свою чергу, із лісами, а ті з заправками. Зрештою, я побачив дорожню вказівку із назвою потрібного мені міста. Поглянувши на навігатор, я вибрав найкоротший маршрут до в’язниці.

Велика сіра, я б навіть сказав безбарвна, будівля стояла на околиці міста, огороджена височенним парканом із колючим дротом. На одному з кутів паркану розташувався КПП — пропускний пункт, таке маленьке цегляне приміщення, через яке можна було потрапити всередину. Я підійшов до металевих дверей, праворуч була кнопка схожа на звичайний домофон. Натиснувши, я почув характерне пілікання, після чого замок у дверях клацнув, і вони на міліметр відсунулись у мій бік. Я відчинив їх, за ними нікого не було. Переді мною простягнувся невеликий коридор із турнікетом посередині, ліворуч від якого, за броньованим склом, була кімната чергового КПП. Чоловік у синій формі махнув мені рукою, і я підійшов до турнікету, тоді маленьке вікно, як у кіоску, відчинилось.

— Слухаю, — коротко промовив чоловік, оцінивши мене поглядом, наче я прийшов влаштовуватися на роботу.

— Добрий день, мені призначено зустріч сьогодні з дружиною, вона тут сидить. На дванадцяту тридцять, — сказав я. — Анна Фідак.

— Чекайте тут.

Чоловік зачинив вікно, узяв до рук старезну телефонну слухавку й підніс до вуха. Мабуть ніхто не відповів, бо пізніше він поклав її на місце, після чого дістав смартфон і вдруге подзвонив уже через нього. Через хвилину він нахилився й знову відчинив вікно.

— Як звуть дружину вашу? — спитав він, тримаючи телефон біля вуха.

— Анна ФІ-ДАК, — по складах вимовив я.

— Фідак, — повторив він у слухавку, після чого кивнув мені. — Очікуйте, зараз до вас вийдуть.

Зачинивши вікно, він розвалився на кріслі й поставив телефон горизонтально, мабуть, дивлячись якийсь фільм. Я оглянувся, позаду мене було заґратоване вікно з підвіконням. Підійшовши, я поклав пакет із документами на нього й дістав смартфон, щоби погортати стрічку новин. Приблизно через п’ятнадцять хвилин двері, що розташувалися за турнікетом, розкрились, і до мене вийшов високий чоловік у цивільному одязі. На ньому був в’язаний светр, який обтягував злегка випнутий живіт. Підійшовши до турнікета, він стукнув по вікну, привертаючи увагу чергового. Той натиснув кнопку, і чоловік, що прямував до мене, пройшов через загородження.

— Бажаю здоров’я, — сказав він і простягнув мені руку. — Ви Максим, вірно?

Я потиснув його правицю й ствердно кивнув.

— Я майор Грицак, Андрій Сергійович, — чоловік мав такий вираз обличчя, наче лікар, який збирається сказати погані новини родичам пацієнта. — Мушу вас засмутити, зустрітися з вашою дружиною наразі неможливо, бо вона потрапила до медблоку.

— Що трапилось? — я відчув, як на спині виступають холодні сироти, подумавши про аналогію з лікарем, яку тільки но провів у своїй голові.

— Все добре, — відповів майор, але по тому, як він почав чухати потилицю й нервово озиратись, я в цьому почав сумніватися. — Ну, частково.

— Ви скажете, що з нею? Вона захворіла?

— Як там кажуть лікарі? Її життю нічого не загрожує, тож не хвилюйтесь, — видавив він щось схоже на усмішку. — Сталося чепе, розумієте? Одна з ув’язнених сильно порізала руку вашій дружині.

Мене кинуло в жар, коли я уявив, як моя маленька й тендітна Аня, вимушена боротися за власне життя, проти озброєних заточками бабів, які ув’язнені за вбивство своїх чоловіків, собутильників чи ще будь-кого.

— Як, як це «порізала»?

— Сталася сутичка та й усе, рану вже обробили, але Анна втратила трохи крові таки, її не відпустять із медблоку кілька днів. А потім уже вам спокійно можна буде зустрітися, просто подзвоніть і запишіться на, — чоловік замислився й дістав телефон, після чого почав у ньому щось швидко дивитись. — На четвер, це буде стовідсотковий варіант. Добре?