Розділ 11

Зустріч дозволили без проблем, уже на наступний день я мав прийти з документами, й у нас буде цілих три години. Тим часом ми з Ірою вирішили зробити генеральне прибирання, бо за два місяці мого перебування в батьківській квартирі сестра, здебільшого, сама займалася хатніми справами. Зараз же мені потрібно було відволіктись, тож я сам запропонував трохи попрацювати.

Телефон завібрував у моїй кишені, якраз тоді, коли я пилососив килим у своїй кімнаті. Натиснувши ногою кнопку на пилососі, я дістав смартфон і подивився на екран, дзвонила Надія Степанівна.

— Не зараз, — буркнув я і натиснув на гучність, щоби вимкнути вібрацію.

Я повернувся до прибирання, гудіння знову проковтнуло всі інші звуки, немов величезний рій бджіл залетів у кімнату через вікно. Але не пройшло й кілька хвилин, як мій телефон знову завібрував. Надія Степанівна дзвонила ще й ще, аж доки мені не набридло та я не вирішив відповісти.

— Алло, — сказав, піднісши телефон до вуха.

— Ти що собі надумав, Максимка? — гаркнула в слухавку теща.

— Я не чув телефон.

— Я не про це. Скажи, ти зовсім уже здурів? Які ще побачення ти просиш у в’язниці?

— Добре, якщо новин ніяких немає, то наберу потім. Я зайнятий.

— Ти мені… — почала кричати Надія Степанівна, але я скинув слухавку й увімкнув режим літака на телефоні.

Десь уже вона дізналась, що я збираюсь зустрітися з Анею. Яка їй у біса різниця?

Прибравши кімнату, я виніс пилосос до зали, Іра тим часом протирала пилюку з підвіконня. Штори були закріплені на карнизі так, щоби не заважати їй, тому яскраве зимове сонце заливало кімнату своїм помаранчевим світлом, наче хтось на небі розлив апельсиновий сік.

Ми вичистили кімнату за кімнатою і, зрештою, сіли на кухні, щоби випити чаю і перепочити. Іра поставила тарілку із пісочним печивом на стіл, я взяв одне й опустив половину в чашку з гарячим напоєм. І тільки я захотів його дістати, як хтось подзвонив у двері.

— Бляха, — вилаявся я, дивлячись на шмат печива, що тонув у моїй кружці.

— Це ще хто? — здивувалась Іра й підвелась.

Через хвилину вона повернулась, вираз її обличчя був стурбованим, сестра нервово поправила волосся і кивнула головою в бік вхідних дверей. Тільки одна людина була для Іри настільки некомфортною, тож я одразу зрозумів, хто приїхав до нас у гості.

— Там до тебе прийшли, — сказала вона. — Теща твоя.

— Ага, почекай мене тут, я швиденько, — відповів я і поспішив у коридор.

Сестра поплескала мене по спині, коли я проходив повз, наче я йшов на килим до директора. Зібравшись з думками, я трохи постояв перед дверима й, наважившись, відчинив їх. Надія Степанівна була разом із Дмитром, вони стояли біля сходів і розмовляли між собою. На тещі була старенька шуба, яка майже торкалася підлоги через її низький зріст, на голові красувалася величезна хутряна шапка, які були популярні років тридцять тому. Дмитро теж нагадував персонажа з фільму про дев’яності. Спортивні штани, що шелестіли під час найменшого руху, наче були з поліетилену, і дута синя куртка з відірваною собачкою на блискавці. Звичайна чорна шапка була одягнута так, що вона зовсім трохи не діставала до вух, тож ті були відкриті, а сама шапка стирчала над головою, як ковпак.

— Ти що надумав? — вдруге за сьогодні гримнула на мене теща.

Я причинив двері, щоби Іра не слухала наших розмов. На майданчику було доволі холодно, особливо з огляду на те, що на мені були домашні штани, капці, і легка кофта.

— Що не так, ви поясните? — спитав я.

— Яка, нахрін, зустріч тобі з Анею? — червоніла жінка.

— Звідки ви взагалі про те знаєте?

— Сьогодні призначили дату суду, засідання буде через місяць, — трохи стишила голос теща. — Я подзвонила до в’язниці, хотіла завтра навідати Аню, повідомити хороші новини. А вони кажуть, що завтра вже не можна, завтра чоловік приїжджає, — останні два слова вона ледве вимовила, бо знову почала заводитись, тож коли вона промовляла «чоловік», то добряче заплювала мене.

Я показово витер обличчя рукою і поглянув у очі тещі.

— А яка, власне, проблема? Я хочу побачити Аню, хочу поговорити.

— Яка проблема, ти здурів? Ти її довів, ти на суді жодного слова не сказав у її захист, а тепер хочеш поговорити? — теща тупнула ногою, наче це додавало її словам більше ваги.

— Я не доводив її ні до чого, — теж почав злитись я. — Так, на суді я відсторонився. І мені соромно за це, зараз я розумію, що їй потрібна допомога, тому хочу поговорити, вибачитись.

— Ти зробиш тільки гірше, коли вона побачить тебе. Не вздумай наближатись до неї, зрозумів?

— Знаєте що, Надіє Степанівно? Я сам розберуся, набридло вас слухати вже, — через стиснуті від злості зуби промовив я, після чого розвернувся і вже навіть встиг взятися за дверну ручку.

Від удару глухий біль різко охопив моє праве вухо, в очах потемніло так, що я припав на ліве коліно, щоби не звалитися з ніг. Схопившись за вухо, я підвів очі й побачив Дмитра, що нависав наді мною. Він копнув мене ногою так, що я все ж таки приземлився на зад і сидів тепер, як безпорадна лялька, дивлячись на свого кривдника фактично з самої землі.