Розділ 10

Ранок був довгим, бо після відпочинку, тіло ніяк не хотіло прокидатись. Іра вже кілька разів намагалася мене підняти, проте я продовжував відмахуватись і дрімати. Як людина, яка п’є алкоголь дуже рідко, я завжди маю важке похмілля. Якщо це, звісно, можна так назвати, бо справжнього похмілля, у прямому сенсі цього слова, у мене, мабуть, ніколи й не було, бо я ніколи не напивався. Але моє особисте похмілля — це завжди важкість у шлунку на ранок, а також труднощі з тим, щоби зробити перший крок, чи то прокинутись.

— Ну, і довго ти будеш так лежати? — знову почув я голос Іри й розплющив очі, вона стояла біля ліжка й дивилася на мене, легко стиснувши губи. — Вже перша дня, може поснідаєш?

— Може й поснідаю, — відповів я і позіхнув, витягнувшись руками аж до стіни й розтягнувши хребта. — Не дивись так на мене, мені це було потрібно.

— Ага, мені розповідав, що треба на роботу іти, до життя повертатись, а сам їдеш бухати, — із цими словами вона почала ходити кімнатою і збирати мої речі, котрі останнім часом я забував класти до шафи.

— Іра, ми випили одну пляшку на двох, та то й узагалі Олексія була ідея.

— І давно ви друзі?

— Ми завжди більш-менш нормально спілкувались, крім останніх місяців, — відповів я.

— А це що? — спитала сестра, тримаючи в руках блокнот Ані, який знайшла на підлозі.

— Це, якраз, причина всіх бід, — буркнув я. — Анін особистий щоденник, його Олексій приніс. Ти не уявляєш, що там.

— Можна? — спитала Іра.

Вона відсунула ковдру і вмостилася на краю мого ліжка. Відкривши блокнот, вона почала гортати сторінки, пробігаючи очима по тексту.

— Дай, — сказав я і, теж сівши, відкрив їй сторінку, на якій зупинився.

Іра читала швидко, але погляд її був зосереджений, наче вона намагалася вирішити якусь задачу з математики.

— Ого, це ж треба, — прошепотіла вона й перегорнула сторінку. — А ти це читав? — я хитнув головою і впав на спину, закинувши руки під голову. — Послухай. «Я вже не можу нормально спати, ці тіні, вони постійно тиснуть на мене, наче вода, що наповнює чашку, яка вже давно повна. Але їй нема виходу, тій воді. Тільки я лягаю спати, як вони приходять, вони гудять і говорять до мене, але я не розумію, про що мова. Я знаю одне, вони линуть із її кімнати. Линуть із кімнати, де спить наша донька. Чи його донька, так краще сказати. Я вже давно подумки так говорю про неї — «його донька». У ній від мене тільки стать, так усі кажуть, обличчя і характер повністю скопійовані з батька. Я думаю, то всі його зради, усі злочини проти мене й нашої родини, їх настільки багато, що вони просто матеріалізуються. Мені страшно уявити, що трапиться, коли ця вода, ці тіні, усе ж таки знайдуть вихід із мене. Тоді трапиться щось погане, я впевнена».

Перед очима бігли картинки, як моя бідолашна дружина лежала й сходила з розуму рік за роком, поки я їздив по відрядженнях. Зараз усвідомлюю, що якби помітив проблему раніше, то, звісно, зміг би знайти іншу роботу, хай і не з такою зарплатою. Якось би прожили, але це б могло запобігти трагедії.

Я трухнув головою, тільки в ній з’явилися картинки переляканої Олі, яка боялася власної мами. Мені не хотілося про це думати, інакше я теж можу з’їхати з глузду.

— Вона просила, багато разів просила звільнитись, — сказав я, хоч і було важко говорити, через комок у горлі.

— Ти не винен, чуєш? Ти заробляв гроші, це вона хотіла свою квартиру, а її треба виплачувати, — Іра відклала щоденник і підсунулася ближче. — Як ти міг знати?

— Міг, якби був дома частіше, я би міг помітити. Я би міг не дати вбити Олю, — важкі сльози почали падати на подушку.

Я заплакав, сильно, настільки, що все, на що був здатен, це тільки уткнутись обличчям у подушку, даючи організму й мозкові вивести всю цю рідину з мого тіла. Іра нічого не сказала, вона просто лягла поруч і обняла мене. Так ми й пролежали пів години, як колись у дитинстві, коли батьки карали одного з нас. Ми завжди підтримували один одного, були вдвох проти всього світу й було приємно, що вона поруч і зараз.

Згадую, як важко вона переживала всі мої кроки дорослого життя, коли я переїхав у гуртожиток, потім з’їхався з Анею. Я віддалявся, а Іра не могла знайти себе ніде далеко від батьків.

— Треба зустрітись із нею, я маю попросити про можливість її провідати, — сказав я, перевернувшись на бік.