Розділ 9

Приїхав додому я весь мокрий, шапку й куртку одразу розвісив на трубі опалення у своїй кімнаті, джинси та шкарпетки в гостьовій.

— Куди їздив? — почув я голос Іри.

Я стояв у одних трусах, тільки закінчивши мостити вологі шкарпетки на трубу. Іра усміхнулася мені, але, побачивши червоні очі, її погляд змінився. Вона підійшла ближче й взяла за руку, потягнула на диван. Ми разом всілись, я відвів погляд і втупився у вимкнений телевізор, відчуваючи, що очі знову мокрі.

— Що ти хочеш? — спитав я.

— Підтримати. Куди ти їздив? — лагідно продовжила вона.

— Знову хотів на квартиру потрапити, усе марно. Навіть до під’їзду не зумів зайти, на кладовище поїхав.

— То у квартиру ти не потрапив, а на кладовище поїхати наважився? — здивувалася сестра.

— Так, квартиру поки не можу осилити, але розумію, що вже треба. Мушу ж бо її здавати, або продавати, бо жити я там точно не зможу. Роботу вже час шукати й вилазити з бульбашки.

— Не поспішай, це ж не пластир, що його треба зірвати якомога швидше. Роби все поступово, дай собі сьогодні відпочити. Добре?

— Та Ір, я щодня й роблю те, що даю собі відпочивати, — я підвівся та трохи грубувато відсмикнув руку. — Вибач, і дякую тобі за підтримку. Але мені треба все обдумати.

Сестра тільки мовчки глянула мені вслід, коли я повертався до кімнати. Вмостившись на ліжку, я знову дістав роздруківку Аніного щоденника. Перегорнув кілька сторінок, цього разу дати не було, текст просто починався посередині сторінки.

Від нього пахне жінками. Кожен раз, як він приїжджає, від нього смердить іншою. Парфумами, феромонами, усім поспіль. Він думає, я сліпа, нічого не помічаю, але все це очевидно. Цього разу він приїхав і навіть не постарався приховати сліди своїх «відряджень». Його сорочка вся м’ята, неправильно застебнута, а очі, вони бігали з тим самим задоволеним і розслабленим поглядом, який у нього зазвичай буває після сексу.

Я спитала його, чи немає нічого, що він хотів би розказати, попросила бути чесним. Він лише посміявся з мене, начхав на моє прохання, презирливо глянув і пішов на кухню. А Оля, Оля наче песик подріботіла слідом за татом. Як же мені огидно від того, що відбувається. Скільки мені терпіти ці знущання?

Я прибрав сторінку й відкинув її на край ліжка. Схоже було, що моя дружина дійсно мала проблеми зі здоров’ям, до того ж вона дуже вміло їх приховувала від мене весь час. Замислившись, я не зміг згадати нічого схожого, на описані в блокноті події, не кажучи вже про те, що Ані я ніколи не зраджував.

Раптом мій телефон, що лежав на подушці поруч зі мною, завібрував. Я взяв смартфон і поглянув на екран, дзвонив Олексій. Змахнувши зелену кнопку вбік, я підняв слухавку й підніс телефон до вуха.

— Ало, — почувся голос звідти. — Максе, ти тут?

— Ага, — буркнув я.

— Є новини, Ані призначили апеляцію все ж таки. Ти з нами? — спитав Олексій. — Адвокат каже, тебе треба подати, як свідка, якщо ти прийматимеш участь.

Я кинув погляд на щоденник і подумав, що з такими доказами і свідки жодні не потрібні.

— Так, звісно, — відповів натомість я.

— Ну то й добре, разом ми її точно витягнем, — сказав Анін брат, протягнувши літеру «М» у своїй манері. — Давай, щасти, на зв’язку.

— Давай, — тільки й відповів я перш, ніж відключитись.

Що ж, апеляцію призначили, значить є шанси виправити мою помилку. Мій погляд знову ковзнув по блокноту, це було беззаперечним доказом її невинуватості. На серці стало важко — моя дружина, моя половинка, вона була хвора, а я відвернувся від неї. Що би вона не зробила, усе було не зі зла, їй потрібно лікування, а не ув’язнення. А я, через своє сліпе горе й егоїзм, залишив її сам на сам з усім цим лайном.

Оля, наче навмисно, завжди була на його боці, вона не бачила, як її татусь кладе на нас із нею. Йому більше не потрібна а ні я, а ні донька. Як тільки одна з його шльондр завагітніє, він піде до неї, так завжди буває. Після чого про маленьку Олю йому нагадуватимуть тільки щомісячні стягнення з зарплатної картки на виплату аліментів. Я це знала, розуміла, але донька ні. Вона, немов сліпе кошеня, любила його й стрибала йому в обійми, щоразу, коли він приходив додому, просякнутий запахом чужих жінок. Зрештою, чого від неї хотіти, вона з ним одне обличчя. Очі, погляд, міміка — від мене їй мабуть дісталася тільки стать. Вона просто копія батька, навіть фрази копіює його, що казати про поведінку й звички. Нещодавно Оля, доївши свій сніданок, сказала: «Дякую, люба», — після чого поплескала мене по дупі, як інколи робив Макс. Вона побачила то лише одного разу, але чомусь вирішила скопіювати. Я вдарила її по руках, вона заплакала. Я вперше вдарила Олю, мені завжди здавалось, що таке сильно розділяє батьків і дитину, але як інакше я мала виставити кордони? Зрештою, мені навіть сподобалось, бо на мить, побачивши її шоковане обличчя, мені здалося, що то я вдарила саме Макса.

Цього разу зіжмаканий аркуш полетів у стінку й, вдарившись, впав на підлогу. Я не міг того читати, принаймні поки, тому що образ наляканої доньки міцно засів перед очима. Як таке могло статись із моєю родиною? Оля була ще зовсім невинним дитям, чому вона мала проходити через усе це? Перед очима виринали картинки, які лякали мене. Скільки разів Аня зривалась на доньці, перш ніж трапилось те, що трапилось? Ні, такого не мало б статись ніколи, проте сталось.

Телефон знову задзвонив, я заспокоївся й відповів, це був Олексій.

— Що? — ледве зумів вимовити я, бо голос немов зник кудись.

— Максе, чуєш, у тебе які плани на вечір? — спитав брат Ані.

— Ніяких.

— Не хочеш до бару сходити, випити трохи? — він з точністю вгадав, чого б мені хотілось найбільше, після прочитання цього щоденника. — Мені треба прочистити думки після всього і я подумав, що тобі теж не завадить.

— Окей, о котрій?

— Давай о сьомій на Сапсані?