Розділ 8

Я розумів, що краще дочитати того щоденника до кінця, але мене переповнювала лють і відраза до слів і маленьких, акуратно виведених літер, якими були розмальована майже половина аркушів блокноту. Відклавши листи вбік, я підвівся й почав збиратись. Прийшов усе ж таки час поїхати додому, прибратись і потихеньку перевозити речі. Іра, мабуть, ще й досі спала, тож я тихенько вдягнувся й, зачинивши за собою вхідні двері, поспішив на вулицю. Стояв морозний зимний ранок, сніг блискотів на сонці, на дорозі гуділи машини, а дітвора в яскравих куртках і шапках бігала на майданчику й грала в сніжки. Я кинув на них короткий погляд, там було п’ять хлопчиків на кілька років старших за мою доньку. Їхні речі були всіяні снігом, дітвора сміялась, хтось влучив комусь сніжкою в обличчя. Скоро чиясь мама визирне у вікно й побачить, що її чадо має сніг у шапці, за коміром і навіть у штанях і черевиках. Тоді вони всі розійдуться по домівках, грітись, пити теплий чай і їсти печиво. Оля любила чай, а ще більше какао. Після довгих зимових прогулянок, Аня завжди варила густе й солодюче какао, від якого в роті одразу ставало липко. Ми сідали на диван і закутувались у величезний плед, що його нам подарувала на новосілля моя сестра. А потім спокійно собі сьорбали гарячий напій, насолоджуючись відчуттям, як тепла рідина розповсюджується тілом.

Машин на парковці майже не було, більшість людей уже поїхали на роботу. Я сів у середину сонати й завів двигун. Авто трошки покашляло, простоявши на морозі кілька днів воно встигло змерзнути, але, зрештою, впевнено заторохкотіло. Загудів обдув, я накрутив пічку на максимум, увімкнув підігрів водійського сидіння й сховав обличчя в комір, намагаючись зігрітись. Всередині було холодно, дуже, але через п’ять хвилин на мене нарешті подуло гаряче повітря. Я виїхав на дорогу. Сніг, що лежав на виїзді з паркування, скрипів під колесами, наче хворі коліна.

Квартира, що ми купили в кредит, була розташована в новому районі на околиці міста. Тож довелося трохи проїхатись, аби дістатися потрібного будинку. Моє серце затремтіло, немов мале пташеня, коли я переді мною виринула висока новобудова, у якій наша родина прожила останні п’ять років. Будівля була цегляна й біла, але всі балкони були обшиті яскраво зеленим утеплювачем. Я зупинив авто біля свого під’їзду й вийшов, на душі було важко, наче хтось прив’язав до грудей величезний камінь. Я не був тут із того самого дня, як змивав кров доньки з кахлю у ванній кімнаті, після того вже не хотілося повертатись. Не знаю, про що я думав, коли їхав сюди. Невже я повірив, що дійсно готовий увійти в це пекло? Я відчув, як гарячі сльози починають бігти по щоках і швидко сів у машину. Намагався гнати якомога швидше, аби тільки ті прокляті будинки залишилися подалі від мене.

Я їхав швидко й далеко, просто їхав, не думаючи куди. Авто несло мене повз місто до іншого краю. Спочатку я просто дивився вперед, не намагаючись щось зрозуміти, але тепер було добре видно високий паркан місцевого кладовища. Я зупинився біля металевих воріт, заглушив авто й попрямував усередину. Колись тут був ліс, та з тим, як навколо розросталося життя, смерть так само шукала собі прихистку, забираючи місце в дерев. Сотні, тисячі надгробків простяглися переді мною рівними лініями. Ліворуч та праворуч стояли знаки з номерами вулиць, щоби легше можна було відшукати потрібну могилу. Оля була в самому кінці, вулиця номер тридцять, тож я попрямував собі прямо, проминаючи чорно-білі фотографії, що дивились у порожнечу й посміхалися. Цікаво, коли люди робили ці фото, чи здогадувались вони, що їх помістять на їхній могилі?

Безліч очей, посмішок, дат, та мене цікавила лише одна. Я вийшов на тридцяту вулицю, вона була останньою, поки що. Після того, як я був тут кілька місяців тому на похоронах Олі, тут з’явилося ще з десяток могил. Біля кожної майорив синьо-жовтий прапор. Я ковтнув слину й попрямував повз хрести, біля кожного з яких стояли фотографії військових. Здебільшого всі вони були молоді, молодші за мене, від чого на душі стало ще важче. Я не сильно цікавився тим, що відбувалось у АТО, хоча тепер розумію, що то вже було прелюдією до сьогоднішніх подій. Але коли почалося повномасштабне вторгнення, мене відговорила йти служити Аня. Я розумів її переживання, я і так постійно зникав у відрядженнях, а тепер ще й поїхати на війну означало взагалі викреслити себе із життя доньки. Мою душу краяло від новин, але ми з дружиною домовились, що я не піду добровольцем, а чекатиму повістку. Я офіційно працевлаштований, живу за пропискою, якщо я знадоблюсь державі — вони мене легко зможуть знайти. Так ішов час, а я все ще був тут, поки могил із прапорами біля них ставало все більше й більше.

Пройшовши до початку вулиці я побачив її, маленьке усміхнене обличчя дивилося на мене з фотографії, прикріпленою до невеликого дерев’яного хреста. Квіти й вінки, що лежали на могилі, були вкриті шаром снігу, від чого їх майже не було видно. Оля любила сніг, я це знаю, тому вирішив не прибирати кучугури з могили. Вона могла борсатись у ньому, ліпити снігових баб і кидатися сніжками хоч цілий день. А коли випадав перший сніг, її було не відтягнути від вікна. Вона тільки й робила, що захоплено споглядала, як мільярди маленьких сніжинок падають з небес, вкриваючи землю білосніжною ковдрою.

Я дивився на маленькі зелені оченята, курчаве волосся й таку рідну посмішку. Усе це було ось, поруч, простягни руку, але то лише фото. Моя дівчинка, моя маленька донечка лежить зараз під шаром землі й снігу в дерев’яній домовині. Її руці, які я так любив цілувати, там. Її ніжки, які приносили нам з Анею стільки радості, коли тупотіли підлогою нашої квартири, теж там. Її маленьке тіло, яке я носив на плечах, крутив на руках, колисав, вкладав спати, катав на візочку, обнімав, цілував. Її малесеньке тіло, яке було найбільш цінним і рідним об’єктом у всьому всесвіті, лежало там і розкладалось. Я не міг, не міг цього зрозуміти, усвідомити чи пережити, як мені радили близькі. Таке неможливо подолати. Це те саме, що з’їсти відро цвяхів, закусити лезами й сказати, що воно перетравиться. Воно не перетравиться, ніколи. Це просто поступово вбиватиме тебе, забираючи все, що формує твою особистість.