Розділ 7

— Добрий ранок, — почув я голос Іри через прочинені двері.

— Мгм, — видавив я і позіхнув.

Іра теж позіхнула, вона була ще в піжамі, світле волосся розпатлане й розкидане в різні сторони, на обличчі зовсім немає макіяжу, навіть тоненькі світлі лінії брів не були намальовані, від чого їх можна було легко не помітити. Вранці сестра завжди нагадувала мені маму, особливо очима - великі сірі очі й вії, під майже прозорими бровами. Інколи ставало навіть моторошно, від того, як вони схожі.

Я подивився час на смартфоні й поклав його назад під подушку, була сьома тридцять ранку.

— Чого ти? — спитав я. — Так рано.

— В нас гості, — відповіла Іра. — Точніше в тебе.

— Хто? — я протер очі й сів на ліжко, чорні цятки замайоріли переді мною через ранній підйом, тож я покрутив головою і знову поглянув на сестру.

— Олексій.

— Що йому треба? — здивувався я.

— Біля дверей стоїть, я сказала, що розбуджу тебе спочатку. Я до себе в кімнату піду, а ти розбирайся сам, впускати чи ні, — сказала Іра й знову позіхнула. — Якщо що, клич, добре?

— Угу, — кивнув я та підвівся.

Іра зачинила двері, я накинув футболку й домашні шорти, взув капці й пішов до вхідних дверей. Подивився у вічко, з того боку очікував брат моєї дружини. Я відчинив йому й відійшов у сторону, кивком запрошуючи у квартиру.

— Щось трапилось? Чай будеш? — спитав я.

Олексій тільки хитнув головою, він був одягнений у довгу чорну парку й чорний в’язаний капелюх, на ногах були великі блискучі чорні угі. Зазвичай такі носять дівчата, але чомусь у цьому конкретному випадку вони виглядають гармонійно. Через плече висіла шкіряна сумка для документів із блискучим брендовим логотипом посередині.

— Я швидко, Максе, по справі, — сказав він і озирнувся на сходовий майданчик.

Ми потиснули руки, Олексій зайшов у коридор і зачинив за собою двері, зняв шапку, поправив волосся.

— Я їду зараз до прокурора на зустріч, мама відправила. Треба передати деякі докази, які допоможуть у суді. Тобі варто це побачити, — Олексій простягнув мені чорний блокнот, розміром із невелику книгу.

— Що це? — спитав я.

— Це Анін особистий щоденник.

— Вперше чую, щоби Аня вела щоденник.

— І я, але ми знайшли його, коли прибирали в її кімнаті, у речах, що вона привезла тієї ночі з квартири. Він багато що пояснює, ну, про її ментальний стан, — кожне слово Олексій протягував у своїй м’якій жіночній манері, між реченнями легенько мугикаючи, наче кіт.

Я розгорнув блокнот, всередині дійсно був Анін почерк, а дата, з якої все починалось, була два роки тому.

— Чому ти приніс мені це? — спитав я.

— Ти маєш право знати, бо я везу оригінал показати прокурору, але передам йому я копії, — він розкрив сумку на поясі й дістав два файли, набитих листами А4 із чорно-білими лініями слів, написаних моєю дружиною. — Я зробив і для тебе копії теж, — сказав Олексій.

Він простягнув мені один із файлів, я прийняв його, віддаючи блокнот.

— Мама тепер ще дужче злиться на тебе. Вона прочитала це, там усе не дуже добре, — додав Анін брат. — Ти маєш право теж прочитати, — повторив він.

— Дякую.

— Мені час, як буде щось відомо по поновленню справи Ані, я скажу, — сказав він і поплескав мене по плечу. — Бувай.

Я кивнув і відчинив йому двері, Олексій пішов, човгаючи підошвами угів по сходах. Повернувшись до кімнати, я сів на краю ліжка й подивися на файл із роздруківкою щоденника. Сторінки були відскановані горизонтально вздовж аркуша, тому на одному боці вміщалось одразу дві сторінки щоденнику. Холодний глянець файлу обпікав шкіру, я витягнув вміст й поклав біля себе, взявши перший папірець до рук і повернувши боком для зручного читання.

— Щоденник, — сказав я вголос. — Скільки ж таємниць у тебе, люба?

21.07.2021

«Можливо я роблю якусь дурню, зрештою, мені вже не чотирнадцять років, щоби починати щоденник. Але я більше не знаю, з ким про це поговорити, а якщо мовчатиму, то, мені здається, скоро це розірве мене зсередини.

Максим знову у відрядженні, уже восьмий день. Зараз 13:30, я вдома сама з дитиною, Оля спить. Вночі їй снилися жахіття, тому вона постійно прокидалась. Вона росте, їй теж важко від того, що батька ніколи немає вдома.

Знаю, знаю, сама себе постійно картаю за такі думки. Підвищення Макса й відрядження були спільною ідеєю, треба було якось платити кредит. Та і взагалі, кредит був моєю ідеєю. Але раніше ті відрядження були по чотири дні, два рази на місяць, максимум. Зараз ні, зараз сім-вісім днів — це мінімум для однієї поїздки. А їздить він усе так само, двічі на місяць. Тобто більшу частину часу мій чоловік проводить у відрядженнях. Якщо вірити йому. І я вірила, усі три роки вірила, але хіба можна обманути серце? Що мені робити, якщо я відчуваю, що щось не так. Я багато разів пропонувала йому знайти інші варіанти. Віддати Олю в садочок і влаштуватися на роботу, або пошукати йому щось інше, зрештою, він цінний спеціаліст. Дитині вже три роки, а Максим, здається, не планує нічого змінювати аж до самої школи. Хоча я не впевнена, що й тоді він захоче щось міняти, думаю йому подобаються ті відрядження.