Розділ 5

Диван, що стояв у залі, зручно прийняв мене, давши змогу трохи розслабитись. Я відкоркував пляшку пива, яку взяв у супермаркеті за знижкою і зробив ковток, гіркувата пінка наповнила мій рот. Новенький плазмовий телевізор стояв на стародавньому серванті поміж тарілок і вигадливих статуеток радянського походження. З обох боків від дивану стояли два крісла, накриті квітчастими пледами. Праворуч від мене було вікно, завішене довжелезною сірою шторою. По телевізору йшло чергове дурнувате шоу, у якому чоловіки відповідали на жіночі питання під сміх залу. Мене це завжди дивувало, у країні вже скільки років триває війна, а хтось і досі витрачає гроші на таке дрантя. Хоча, якщо знімають, значить є попит, а значить люди платять за це самі, плюс робочі місця, податки, хай там як.

— Сидиш? — Іра вмостилася поруч і сором’язливо глянула на мене.

Сестра працювала перукарем тиждень через тиждень, тож доволі часто була вдома. До того ж навіть упродовж робочого тижня вона часом брала вихідні, щоби просто подивитися вдома якийсь серіал. Остання розмова в нас вийшла не дуже, тому ми поки що не перекинулися жодним словом після мого повернення.

— Ір, все окей, я однаково не наважився приїхати до квартири, — сказав я і махнув рукою в бік вулиці. — Я до машини спустився, та й прорвало мене. Трохи проїхався, каву попив з Надією Степанівною.

— З тещею? — здивувалася Іра. — З чого б це?

— Та те, про що ми говорили. Заяву якусь роблять, треба буде щоби я підписався. Апеляція типу. Ну, адвокат робитиме, як я розумію, а мені треба буде в суді теж виступити на її користь. Коротше побачим, як на роботу повернусь, то допоможу з адвокатом, хоча вони нічого про гроші не питали.

— Не люблю я ту Надію Степанівну, завжди на мене дивилась, як на лайно якесь, — Іру трохи пересмикнуло, наче вона подумала про щось огидне.

— Вона на всіх так дивиться.

— Ще й цей Діма. Як він з Анею міг бути рідним, не уявляю. Огидна людина.

— Чого ти так? Бикуватий та й усе.

— Ні, ні, я на людях знаюсь, такі типи гроші займають і не віддають, б’ють за довге волосся й чіпляються в електричках до дівчат.

— Не вигадуй.

— Вони з Олексієм взагалі — дві протилежності. Ти Аню не питав, вони точно рідні?

Я звернув увагу, що ми почали повертатися до нормальних бесід, а ім’я моєї дружини плавно перекочувало з теки із забороненими для використання файлами до теки дозволеного до промовляння вголос. Раніше ми про неї не говорили, Іра не хотіла робити мені боляче, та і я максимально намагався відсторонитися від ситуації, аби тільки не зійти з розуму. Тепер ми знову згадували її в неформальній бесіді, від чого моїм тілом пробігли сироти. Я відчув відповідальність, відчув смуток за дружину й за те, що покинув її. Ненависть кудись випаровувалась, залишилася лише журба. З біса багато журби.

— Ти спиш? — штовхнула мене в плече сестра.

— Га? — трухнув я головою, виринаючи зі своїх думок.

— Кажу вони з Олексієм рідні взагалі, це точно?

— Та хто його знає, чим їхня маман займалась у молодості, — посміхнувся я. — Офіційно на всіх трьох один татусь, а там будь що може бути.

— Хай там як, Надія Степанівна неприємний персонаж, й Аня теж до неї завжди відносилася не як до мами, а як до якоїсь вчительки, чи виховательки.

— Ти про що?

— Ну, Аня до мами на Ви, як і брати її. Знаю, дехто так робить, але то здебільшого старше покоління, у нас так не дуже прийнято було в дитинстві, — зазначила Іра.

— В кожного своє дитинство було.

— Коли вона мені розповідала, що маман била їх у дитинстві, мені аж шкода стало Аню, — прошепотіла Іра.

Вона підвелася з дивану й підійшла до серванту, на якому чомусь лежав пульт від телевізору. Взяла його, перемкнула канал на музикальний і повернулася на канапу, захопивши пульт із собою.

— Як ти можеш дивитися ту маячню? — спитала вона з усмішкою.

— Стій, Аня тобі розповідала, що мама її била? — вирячив я очі, бо вперше чув таку інформацію.

— Ти не знав? — здивувалась Іра. — Може значення не надавав? Типу всіх били в дитинстві, чи то паском, чи рушником, таке виховання в батьків було наших.

— Та ні, ми якось про це не говорили, а може й говорили, та я однаково не запам’ятав нічого важливого. Може дійсно не надавав значення.

— Била й Аню, і братів, і не просто паском, а жорстко. Вони її боялись у дитинстві за те. Аня казала, й шнуром била, і лозиною, кілька разів, навіть, руками тумаків давала.

— В дитинстві?

— Та, каже, бувало й у підлітковому віці прилітало, — Іра прибрала пасмо волосся за вухо й закинула ноги на диван. — Дивно, що ти не знав.

— Дійсно дивно, та віриться якось слабувато.

— Ти про що?

— Ну вона наче гримза, так, але мені завжди здавалось, що до дітей своїх вона дуже побожно відноситься. Не дарма, що два синочки й досі з нею живуть.

— Стокгольмський синдром, — розвела руками сестра. — Коли звикаєш і прив’язуєшся до злочинця.