Розділ 4

— Ця квартира буде замала для нас трьох, не думаєш? — спитала Аня.

Вона лежала біля мене, її голе тіло частково було прикрито простирадлом графітового кольору. Животик моєї дружини вже був схожий на маленький кавун, що розтягував її шкіру зсередини, наче вона проковтнула його, навіть не пережовуючи. Ми лежали на старенькому дивані, обнімались і думали про майбутнє. Я легко погладив її живіт, шкіра була така ж м’яка, як і завжди, але тепер пругка й натягнута. Здавалось, наче вона може луснути будь-якої миті.

— Розумію, — сказав я. — Треба буде знайти двушку якусь на зйом замість цієї. Але я думав уже ближче під пологи, що скажеш?

— Та ні, не вигадуй, я тоді вже мало чим зможу допомогти, а я б хотіла все оздобити, прикрасити, підготувати дитячу кімнату.

— І то вірно.

— Це по-перше, — усміхнулася вона й торкнулася мого обличчя, її ніжні руки завжди спричиняли появу в мене мурашок по всьому тілу.

А цей запах цукрової вати, що так і линув від неї, викликав у мене купу слини й бажання з’їсти її.

— Окей, а що «по-друге»? — спитав я і торкнувся її у відповідь.

— Я не про зйом кажу, Максе, — відповіла Аня. — Нам треба своє житло.

Мої очі збільшилися від здивування, я трохи відсунувся до стінки й сів на п’яту точку.

— Сонце, як ти собі це уявляєш? Навіть коли я продам авто, цього не вистачить на нормальну двокімнатну квартиру, щоби хоча б якийсь ремонт був. Ти ж сама розумієш.

— Не думаю, що потрібно продавати авто Мені здається, коли народиться дитина, то важливо, щоби був і свій дім і свій транспорт. У чому ж сенс тоді був заправляти твою ластівку весь цей час? Їздили б далі на автобусах, не набагато важче. А тепер, коли буде малюк, продати? Ні, не вигадуй, — вона почухала мочку свого вуха, це була стара звичка, так вона допомагала собі зосередитися на якійсь одній темі.

— Тоді я зовсім не розумію, як ти собі уявляєш придбання власного житла. Ти, мабуть, трохи неправильно рахувала гроші в нашій скарбничці, знаєш скільки там?

— Знаю.

— Там двадцять п’ять тисяч гривень, то всі наші збереження на зараз. Гри-вень, — сказав я по складах. — Не доларів.

Аня розсміялась і, взявши мене за руку, притягнула до себе. Я знову ліг поруч із нею, міцно обняв дружину й поцілував.

— Я знаю, скільки в нас грошей, — повторила вона.

— І це на ліжечко, на візочок, на підгузки, на пологи, — бубонив я.

— Знаю, знаю. То, може, вислухаєш мій варіант? — вона глянула мені в очі, я мовчки кивнув, і Аня продвжила. — Олексій працює в банку, ти ж знаєш. Він добряче там сподобався керівнику, він дуже послужливий.

— З твоєю маман спробуй інакше.

— Я спробувала, — відрізала Аня.

— І правильно, інакше важко б нам було спати разом, якби ти, як і твої брати, жила б досі з мамою, — сказав я. — Уяви тільки, я вхожу в тебе, а твоя маман входить у кімнату, — розсміявся.

— Згодна, — теж засміялась Аня. — Ну так, про Олексу, йому дають крісло заступника. Ми вже розмовляли, у них у банку є система кредитування для молодих родин із дітьми для придбання житла.

— Ні, ні, Аня, — перебив я її. — Тільки не кредити, ти ж знаєш моє ставлення до цього. Переплатимо в сто разів більше, то сумна історія, я не довіряю банкам.

— Дурниці, — суворо відрізала Аня. — По-перше, у них відсоток дуже малий, під п’ять відсотків — це тобі ледь не державна програма, яка в розстрочку дає купити житло. Це практично благодійники, вони приймають лише п’ять родин на рік для кредитування, і там має бути просто ідеальна історія на всіх. Всі в родині мають бути без боргів, ніхто не має бути в чорних списках. Це стосується і навіть близьких родичів, батьків там, братів, сестер.

— А, ну тоді немає чого обговорювати, твій Дмитрик сто відсотків пару банків нагрів уже, судячи з того, як він приклеївся до твоєї маман у свої сорок років.

— Не починай, це мій брат взагалі-то.

— Та ви навіть не схожі, він мені нагадує дядька мого, який спився, той так само вдягався. Доречі, дядько мій теж сто відсотків у кредитах потонув.

— На дядю твого всім пофіг, я ж кажу, тільки близькі родичі. Потім треба, щоби обоє батьків були працевлаштовані офіційно. Багато правил, багато обмежень і так само багато бажаючих на цю програму. Це не в одному відділенні п’ять родин на рік, це з усієї країни п’ять родин, розумієш?

— Ого, — тільки й буркнув я.

— Ну, але ж ми під усі критерії підходимо? Плюс Олекса зможе своєму керівникові проштовхнути саме нас, той подасть нас вище на розгляд, а там уже хай великі дядьки в головному офісі приймають рішення.

— Не знаю, Аня, я таке не люблю. Та й навряд чи виберуть нас, якщо ти кажеш, що такий ажіотаж прямо, — сказав я і, трохи подумавши, додав, — але спробувати можна. Мабуть, на найближчі років десять — це реально єдиний варіант.

— Це ще не все, — моя дружина трохи помовчала, наче збираючись із думками, чи наважуючись на щось. — В будь-якому разі потрібен перший внесок.

— Ну файно, що в нас є двадцять п’ять тисяч, візьмемо звідти, — засміявся я.