Розділ 3

Не знаю, чи спав я, але лежав із заплющеними очима точно. Іра кілька разів заходила до моєї кімнати, щоби перевірити, як я; цей ритуал вона повторювала всі два місяці, що я мешкав у неї. Наче, якщо вчасно не прийти, то вона могла знайти мене в ліжку з перерізаними зап’ястками. Хто зна, може в перші дні, після трагедії, я і був здатний на таке, проте зараз я вже наче звик до нової порожньої реальності, якщо до такого взагалі можна звикнути.

— Добрий ранок, які плани? — спитала сестра, зазирнувши в прочинені міжкімнатні двері.

Я обвів поглядом навколо себе, повіки були важкі й так і норовили опуститись, а очі рухалися повільно, немов старий механізм, який ніхто давно не змащував. Мабуть уся змазка вийшла зі сльозами, які я виплакав ще того місяця. 

Це була кімната з радянським ремонтом, письмовим столом і шафою з книгами. Я лежав на старенькому односпальному дивані, де багато років тому спав, поки жив із батьками. Так, це дійсно була моя кімната, адже Іра жила в батьківській хаті.

Тут ми із нею були зовсім різні, бо якщо до вісімнадцяти років ми й розділяли життя один одного, то, як тільки в мене з’явилася можливість — я втік від опіки й почав мешкати окремо. Іра ж жила з батьками весь час, так і не знайшовши собі другої половинки. Вона жила тут, поки навчалась; жила, коли доглядала маму, після того, як батько загинув у ДТП, а стару розбив інсульт. Живе тут і багато років після її смерті.

— Плани? — спитав я. — Час готувати квартиру для продажу, поїду прибирати.

Після смерті Олі я був у своїй квартирі всього кілька разів. Я помив ванну, де було тіло, й забрав речі, необхідні мені. Більше я там з’являтися не міг. Але час ішов, я вже місяць, як звільнився з роботи, тож потрібні були гроші. Та й мешкати з сестрою було для дорослого чоловіка якось не дуже поважно. Час уже брати себе до рук і рухатися далі, а почати варто з квартири, яку треба прибрати й продати до бісової матері.

— Ти думаєш варто цим займатись? — поцікавилась Іра. — Найми клінерів, хай усе почистять, дай ключі рієлтору та й кінець усьому. Через місяць приїдеш до нотаріуса, підпишеш папери, забереш гроші й будеш шукати собі нове житло.

— Місяць, другий, я вже втомився. Іра, гроші на картці закінчуються, — я одразу махнув рукою, щоби не дати їй себе перебити. — Ні, не кажи, я не буду тут жити весь час, потрібно рухатись. Я поїду додому, мушу поглянути цьому в очі.

Я обійшов сестру і вийшов до зали, промайнувши вузький коридор, що майже стискав мої плечі, немов слюсарські тиски. Зала була така ж совєцька, як і вся інша квартира, за винятком хіба що техніки — великої плазми на стіні, кондиціонеру, тощо. Канапа теж була нова, якщо порівнювати зі шпалерами, але купляли її ще мої батьки років п’ятнадцять тому. Вона була застелена пледом у клітинку, як згадка про бідне минуле, коли навіть речі постійного користування накривалися чимось, аби тільки вони довше не псувались. Я вмостився на диван і відчув, як плед спустився слідом за моїми сідницями. Іра підійшла й почала все поправляти.

— Та годі тобі, — вирвав я шмат пледу з її руки. — Тобі ж наче не шістдесят років, може досить?

— А що, порядок має бути тільки в шістдесят? — насупилась вона й сіла поруч.

— В тебе ж є збереження, чого не зробиш тут ремонт?

— Навіщо? Усе відмінно працює, нічого мені не заважає, — відповіла Іра.

— Ну а для комфорту, тобі б не хотілося чогось, ну… Більш сучасного? — не відчепився я від сестри.

— Не знаю, мені тут усе нагадує про батьків. Не хочу й думати про таке, — вона трохи помовчала, після чого торкнулася моєї руки. — Хочеш, можемо разом зробити ремонт, якщо ти залишишся?

Я поглянув на сестру, вона була на півтора роки молодша, проте за життєвим досвідом залишилась ще десь там, у далеких двохтисячних, коли ми закінчували школу. 

— Іра, ти молода жінка. Я не збираюсь, щоби ти витрачала життя на догляд за мною, як за батьками. 

Іра мовчала, вона знала, що я маю рацію, тому не сперечалась. Час стрімко тікав, і мені дуже не хотілося вірити, що моя сестра одна з тих людей, хто житиме в самотності до самої старості, радіючи моєму приїздові, як святу.

Вдягнувшись, я кинув телефон до кишені куртки й, махнувши сестрі на прощання, вийшов із квартири.

— До вечора, — сказав я і вискочив на майданчик.

На вулиці стояв приємний зимовий мороз, не було ані вітру, ні мряки, сніг лежав білосніжними кучугурами, наче величезна медсестра розсипала на землю вату. Наше сімейне авто, хоча, мабуть, уже варто казати “моє авто”, адже родини, з якою я поділяв право власності, більше немає. Моє авто стояло біля Іриного червоного форда, сірий хьонде соната був укритий снігом. Тепер, коли роботи в мене не було, то їздити доводилося дуже рідко, тож я час від часу старався принаймні прогрівати машину, щоби потім не возитися з акумулятором.

В середині машини пахло Олею. Це саме вона обирала «пахучку» для авто, коли ми їздили до торговельного центру.

— Ні, ні, не беріть, я хочу, — почала Оля тупцяти ніжками по кахельній підлозі торговельного центру, коли Аня запропонувала новомодні парфуми в машину.

Ми стояли серед двох височезних рядів автотоварів, грала пісня «Олені» гурту Тік. Люди тягнули свої візочки повз нас, кілька чоловіків обирали зимову гуму, а якийсь працівник стояв на триметровій пересувній драбині й порпався в товарах, що ховалися від очей покупців, намагаючись щось підібрати вибагливому клієнту.