Глава 7

Трон Володаря Небес порожнів, височіючи над залою як нагадування про сплячого батька. І про нашу з ним останню розмову.

Я прийшов до нього одразу після закінчення всіх церемоній. Небесна печатка тепер була в мене, а в Тронній залі встановлювали крісло регента — трохи нижче за трон імператора.

— Залиш цю справу з Верховним наставником, — не підводячи очей, сказав батько. Він сидів за письмовим столом, переглядаючи папери й відбираючи для мене найважливіші. — Він отримував мій дозвіл на… на той ритуал.

— Батьку! — із тихим гнівом промовив я. — Не захищайте його. Він намагався стерти ім'я Лейлін, змінити волю Небес…

— І який результат? — Батько підвів на мене погляд. — Зміг?

Я заклав руки за спину.

— Ні, але…

— Тоді й переживати не варто. Ніщо в цьому світі не може змінити передбачене. Дейрон зайвий раз отримав принизливого ляпаса.

— Провидіння посилає нам пророчі сни. Знаючи, що станеться, ми можемо змінювати майбутнє…

Імператор поставив лікті на стіл, сплівши пальці в замок.

— Упевнений у цьому? — Його губ торкнулася крива усмішка з відтінком гіркоти. — Що, як ми бачимо лише сходинки, а не вершину? Упевнений, що, змінивши незначне, ти не наближаєш неминуче, приховане від тебе?

Батько взяв зі столу папір і, вказуючи очима на решту, сказав:

— Це все, що я збирав з дня твого народження. Пророчі сни, в яких бачили тебе. Хтось — побіжно й здалеку, комусь пощастило більше. Аристократи, прислуга… Зовсім не знайомі між собою люди. Зачитаю тобі з одного. З ранніх.

Я втупився в свої чобіти, приготувавшись почути найгірше. Долоня за спиною стиснулася в кулак.

«…Після я зайшов у крамницю тканин. Але дружина мене зі сміхом прогнала, сказавши, що вони з матір'ю збираються вибирати тканину для спідниць і я там зайвий. Я був змушений чекати їх на вулиці. Тієї миті я випадково й помітив Його Високість. Завмер від несподіванки: він пройшов за кілька кроків від мене в непомітному вбранні, у темному плащі з накинутим капюшоном, як звичайний безсмертний. Крок його був повільним, обличчя — з печаткою повної байдужості до всього. Мені випадала честь бачити його раніше, я відвідував Турнір трьох шкіл, тому не засумнівався, що це він.

Здивований його появою на Нефритовому хребті й дивним станом, я непомітно пішов за ним. Він ішов уздовж торгового ряду, коли попереду почулася метушня. Слуги з дому управителя переслідували якогось злодюжку. Той виліз на дахи й біг по верху, небезпечно балансуючи на самому краю. Усі заметушилися… Його Високість відступив убік і відвернувся до прилавка, дивлячись лише перед собою. Я теж зупинився. І тоді все остаточно змішалося.

Цей хлопчисько втратив рівновагу й скотився по черепиці, впавши прямо на Його Високість. Точніше, Його Високість, сам того не бажаючи, спіймав злодюжку — бо одразу ж опустив руки. І хлопчик би гепнувся на спину, якби Його Високість знову не підхопив його, просто біля самої землі.

— Ніель! — вигукнув він, з радістю впізнання, обіймаючи й цілуючи його на людях…»

Батько закінчив читати.

Моє обличчя палало. На поверхні нестерпний сором, я не міг підвести очей… Серце ж збожеволіло, радіючи в грудях. Я зустріну, я побачу, я впізнаю Ніеля! Я триматиму на руках своє щастя.

— Твоє мовчання затяглося, Сайене. — Батько відклав папір і взяв наступний.

Я нарешті наважився глянути на нього. Підозрілий спокій. Раніше, коли я уявляв, як одного дня все викриється, мені ввижалося розчарування в його очах, а далі — позбавлення титулу, вигнання… У тому разі, якщо змилується надо мною.

— Що це? Незначний епізод, який можна змінити, чи вершина? — Він наполегливо дивився на мене.

— Цього не станеться, — твердо промовив я.

Прочешу кожну травинку на Нефритовому хребті й знайду Ніеля раніше. Несподіваної зустрічі на ринку не буде.

— Прочитавши це вперше, я жахнувся, — продовжив батько. — Мій син і спадкоємець, моя гордість, втілення сили нашого роду — і раптом… ось це неподобство. Безвихідна гілка. Ти захотів покинути двір, і я відпустив тебе, але не тому, що поступився тобі. Я сам не бажав тебе бачити.

— Цього ніколи не станеться, батьку! — вигукнув я. — Ніколи не доторкнуся до нього… У вас є Рейн, позбавте мене життя просто зараз, якщо думаєте, що я образив вас тим, чого ще навіть не скоїв!

— Ти не дослухав, — обронив батько, і я змовк, насторожившись. Це прозвучало так, ніби все раніше почуте скасовувалося. Я проковтнув, знову втрачаючи надію на щастя.

— Своїм проханням ти погіршив і без того хитке становище. Я не знав, як з тобою вчинити. «Він задумав влаштувати любовне гніздечко подалі від сторонніх очей», — у люті думав я тоді. Приставив до тебе шпигунів… Я стежив за кожним твоїм кроком, кожним подихом! Усі ці інтриги Жанель із танцівницями й твоїм гаремом викликали в мене лише напади сміху. Дай ти життя напівкровці, я б, мабуть, видихнув із полегшенням... І ти справді нічого не скоїв. Сам себе уклав у в'язницю, виснажуючи себе щоденними тренуваннями, часом перериваючись на сутички з ліньші та участь у турнірах. Завдав кілька безневинних візитів до Ірейна — і на цьому все. І тоді я вирішив, що, можливо, ще не все втрачено. Що твоя перша зустріч із тим хлопчиськом ще не відбулася, що випадок стосується не найближчого майбутнього. «Є шанс усе змінити, — натхнувся я. — Мій бездоганний син не заплямує себе, я врятую своє дитя від ганьби. Я в усьому винен: був надто суворий до нього, придушував будь-який прояв слабкості, вимагав завжди й у всьому зберігати обличчя… І його невитрачена ніжність знайшла для себе такий вихід. Але я поверну її в правильне русло. Усуну джерело майбутньої прихильності».

Батько ненадовго замовк, пробіг очима по паперу.

— Прочитаєш це потім, — відклав убік.

Я кивнув. Напруга поступово спадала. Губи змогли скластися в подобу усмішки.

— Ви стали шукати… цього Ніеля? — При всьому своїй могутності батько не в силі перенестися в майбутнє. Те, що Ніель — смертний, уникнуло уваги сновидця. Моє щастя в безпеці. Усе інше значення не має.