Епілог

Ярослава прокинулася від того, що їй світило в очі. То перша думка була - Роксолана вирішила тепер взагалі світло в каюті не вимикати - про всяк випадок. Вона прикрила обличчя долонью, та розплющила очі. І побачила, що світло це - сонячне. Через відкриті шторки приміщення просто заливали промені жовтого карлика, не залишаючи жодного місця для  тіні.

Ярослава, дарма, що була трішечки сонна, підхопилася з ліжка, і принишкла до ілюмінатора. За товстим склом була золота осінь. Високі дерева стояли в багрянці та в золоті під яскраво-блакитним небом. І жодної будівлі в межах погляду. 

Дівчина поспіхом натягла на себе комбінезон, та рвонула в рубку. 

Двері розсунулись, і Ярослава на автоматі почала гальмувати, тому що рубки не було. Був той самий ліс, що за вікном, залитий променями сонця. Під ногами - зелена трава. Пара яскравих великих птахів сиділи на дереві. І посеред цієї краси стояв Стівен, який також дивився на ліс. 

Роксолана ввімкнула всі екрани, включаючи напольні - зрозуміла Ярослава. Таке вже було, коли “Ластівочка” перший раз виходила на орбіту Землі. Залишився видимим тільки пульт керування, і то не весь.

- Добрий ранок, - привітався розвідник з посмішкою. - Несподівано. Але ми на місці.

- Добрий, - відповіла дівчина. - А як це так? Роксолано?

- Слухай вас, командере Ярославо, - відгукнулась штучна особистість. 

- Ми вже в пункті призначення? Земля -2, паралельний простір?

- Так, 1497 рік від н.х.

- А як це ми так швидко? - здивувалась Ярослава. - І скільки ми спали?

- Відповідь на перше питання - я використала декілька тунелів, які дуже рідко відкриваються, за рахунок цього час до Землі скоротився до 7 годин. Власно ви спали 18 годин, 37 хвилин. Але двічі прокидалися для здійснення санітарних потреб.

- Ну, я ж не мурнутка, - відповіла дівчина. А потім повернулася до Стівена.

- Де  ми, ти знаєш ці місця?

- Я маю певні припущення, але вони можуть бути не точними. Мені здається, це не має значення. На відміну від мого бажання погуляти з тобою в цьому прекрасному місці. 

Ярослава трішечки почервоніла, потім підійшла до Стівена, цьомкнула його в губи, та сказала:

-Тільки після сніданку. Я голодна, як звір.

-Це повинен був сказати я, - пожартував розвідник зі шкодною посмішкою. 

І тут двері знов розійшлися, пропускаючи в рубку Робіна та Мері-Енн.

- Одразу видно, в кого шторки на ілюмінаторах не зачинені, - підсумував Стівен.

- Яка краса, - у захваті сказала Мері-Енн. - Зараз поснідаємо, і…

-Підемо гуляти, - підхопила Ярослава. 

-Про поснідаємо це ти гарно сказала, - відповів Робін. От тільки сніданок потрібно ще приготувати.

-Ображаєш, - це Ельтіар зайшов в рубку, на ходу підключаючи гарнітуру. - Все готово, тільки дати команду кухонному агрегату.

Через годину екіпаж “Ластівочки” спостерігав шикарну золоту осінь вже не через екрани, а на власні очі. Першими яскравою зграйкою вибігли дівчата, додаючі свої голоси до співу птахів та шелестіння дерев. Хлопці спустилися більш повільно та поважно, оглядаючи навколишню місцевість. Останнім, як не дивно, вийшов Стівен, і, як помітила Джуел, трішечки пригальмував перед тим, як ступити на землю. 

-Тут, взагалі, безпечно? - спитав Алан, роздивляючись навколо. - Дикі звіри, агресивні місцеві, або щось в такому дусі?

- Це заповідна територія, як зараз би сказали, - відповів Стівен. - Люди тут взагалі не живуть. А звіри… Тих, що безпечні, дівчата вже налякали своїм галасом. А небезпечні тут є, але вони не будуть нападати просто так, тим більше на таку велику компанію.

- Про “налякали галасом” я записала, - жартома  відгукнулась Оліс. - Зараз поскаржуся Ярославі, бо вона так швидко бігає, що навіть не чує, що тут її підлеглих булять.

-Ярослава все прекрасно почула, - відгукнулась командир Понирко. - Обіцяю, винні будуть покарані та залишені без обіду. І не тільки.

- Ну, без обіду це ти жорстко так, - вступився за напарника Робін, також посміхаючись. - Про “і не тільки” взагалі мовчу.

- От і мовчи, - підбігла до нього захекана Мері-Енн. - Бо і тобі зараз на горіхи влетить. В якості профілактики, та в підтримку жіночої дружби. Пішли краще подивимося -  там такий вигляд з круч, просто краса.

- Піду я винесу наші скейти-летуни, - з посмішкою сказав Алан, - поки і мені не прилетіло.

- Гарна думка, - погодився Ельтіар, - Я б ще протокол підтримки з повітря застосував. Про всяк випадок.

- Роксолана хороша штучна особистість, Роксолана потурбувалася про все, що потрібно було зробити, - почув екіпаж голос ШІ корабля в гарнітурі. 

- Тут у вас що, в повітрі якісь домішки ейфоричні, звідки такий дивний ефект? Навіть Роксолану зачепило, - здивовано спитала Джуел, яка вже перестала бігати по лісу, та зупинилась неподалік від апарелі. 

- Ні, просто, нарешті, ми всі розслабилися, - відповіла Оліс. - Не потрібно думати, чи не порушуєш ти якійсь місцевий закон, або питати дозвіл на посадку. Немає поруч людей, які можуть до тебе прикопатися з дивним питанням, або агресивними діями. Ми тут самі, і нікому нічого не винні. Тільки відпочинок, тільки свої люди поруч. І іншопланетяни. 

- Ми будемо гуляти, їсти та релаксувати, - замріяно сказала Ярослава. 

- Мінімум місяць, - підтвердила Мері-Енн. - Мінімум.

- Я б сказала - наша відпустка починається, але це так банально. Тому в мене тост.

Після слів Ярослави з корабля вилетів робот з термосом та чашками в механічних руках, і почав роздавати їх присутнім, наливаючи туди гарячий чай.

- Відсвяткуємо наше прибуття в цю найпрекраснішу місцевість. За всесвіт. За везунчиків. За нас!