Висновки

Розпочинаючи виклад наукових методів роботи з нерівноправними та рівноправними протилежностями, ми не можемо обійти увагою особисті погляди засновників ряду наукових методів у філософії Рене Декарта та Френсіса Бекона. Як відомо, Декарт розвивав дидактичний метод при науковому аналізі, що базується на аксіоматичних підходах, а Бекон – індуктивний метод – на емпіричних підходах. Якщо вести мову зрозуміліше, то Декарт прямував думкою від загальних понять до часткового визначення, Бекон же на основі часткових спостережень робив висновки про загальне поняття. Насправді ж ці методи є одним цілим, адже немає змісту за допомогою індуктивного методу формувати загальні поняття, якщо їх не використовувати потім при дедуктивному методі мислення, а рівно й дедуктивний метод неможливий без тих загальних понять, що формуються за допомогою індуктивного методу. У цьому теж виражається унікальність умовної форми буття, в якій поділяється те, що в реальному бутті не є подільним. Індуктивний та дедуктивний методи існують в умовному бутті, а у реальному представляють із себе один єдиний метод людського мислення при пізнанні світу. Це підтверджує й те, що індуктивний та дедуктивний методи по-окремо являються досить обмеженими, але разом виглядають як повноцінна форма людського мислення, що зветься індуктивно-дедуктивним методом. Доказом того, що людина користується індуктивним та дедуктивним методами, як одним цілим, слугує існування загального наукового методу при дослідженні навколишнього світу – це «від практики до загального і знову до практики». Більш детально це виглядає так: практика – споглядання за об’єктами; загальне – коли на основі спостереження за об’єктами робиться висновок про загальні поняття; і знову практика – перевірка загальних понять на вірність чи невірність за допомогою експерименту над об’єктами. Звісно, починається цей науковий метод індукцією та практично нею і закінчується, бо підтвердження загальних понять на вірність є індуктивним методом дослідження, але та картина світу, що формується у свідомості дослідника на основі загальних понять в результаті методу «від практики до загального і знову до практики», відкриває перед нами захований тут дедуктивний метод, адже у цьому він і полягає, тобто, – дивитись на світ загальними поняттями. Це показує нам єдність індуктивного та дедуктивного методів у реальному бутті.

Тепер, коли ми бачимо, що Декарт та Бекон розмірковували над різними частками однієї і тої самої форми людського мислення, ми можемо звернутись, нарешті, до їх погляду що до методу відшукання істини, не обмежившись при цьому границями їх досягнень, відштовхнувшись від них, досягаючи істини у силу можливих нам здібностей мислення.

Окрім дедуктивного методу та аксіоматичного підходу при раціональному аналізі ми будемо відштовхуватись також від правил, якими керувався їх автор Рене Декарт при відшуканні наукової істини. Правила він виклав наступним чином: «Вместо большого количества правил, образующих логику, я счел достаточным твердое и непоколебимое соблюдение четырех следующих.

Первое – никогда не принимать за истинное ничего, что я не познал бы таковым с очевидностью, иначе говоря, тщательно избегать опрометчивости и предвзятости и включать в свои суждения только то, что представляется моему уму столь ясно и столь отчетливо, что не дает мне никакого повода подвергать их сомнению.

Второе – делить каждое из исследуемых мною затруднений на столько частей, сколько это возможно и нужно для лучшего их преодоления.

Третье – придерживаться определенного порядка мышления, начиная с предметов наиболее простых и наиболее легко познаваемых и восходя постепенно к познанию наиболее сложного, предполагая порядок даже и там, где объекты мышления вовсе не даны в их естественной связи.

И последнее – составлять всегда перечни столь полные и обзоры столь общие, чтобы была уверенность в отсутствии упущений» [18, с.272].

Таким чином, ми маємо чотири основних правила Декарта для раціонального відшукання істини. Кожне з яких виявляється необхідним для правильної думки, висновків, формування загальних понять. Розберемо кожне з них окремо у ракурсі їх відношення до нижче викладеного методу.

Перше – вважати тільки ту тезу правдою, яка вбачається нашому розумові очевидною істиною. Незважаючи на свою простоту, перше правило є надзвичайно важливим, адже, якщо теза буде неістинна, то й подальші судження дадуть такий же результат, бо ложка дьогтю нищить цілу бочку меду.

Друге – ділити досліджувану тезу на частини для кращого розуміння суті речей. Використовуючи друге правило Декарта, доходимо до висновку, що кожна теза може бути поділена на дві основні частини: одна апофатична – це заперечення правди на боці інших тез, друга катафатична – це позитивна інформація, основний зміст твердження, який несе теза. Саме у цьому полягає загадка невирішених дискусій між тезами, бо коли тези заперечують одна одну, то це заперечення зводиться до апофатичної їх частини, але якщо відкинути її та залишити катафатичні частки тез, не зупиняючись на еклектиці, механічному поєднанні тверджень, можна досягнути народження нової тези, певної системи, у якій катафатичні частки попередніх тез не є єдиною структурою, а відправними точками у міркуваннях.

Третє – триматись певного порядку мислення, дійшовши навіть до такої глибини думки, де вже природні зв’язки між ідеями, об’єктами мислення взагалі відсутні. Цим правилом Декарт досягав думкою до унікальності умовної форми буття, яка дозволяє людині думати так, як їй зволиться, а не так, як природно. Якщо займатись науковими дослідженнями, а не фантастичними вимислами, тоді слід триматись такого порядку мислення, який відповідає об’єктам реальної форми буття. Це правило говорить про те, що не слід виводити наукові твердження, якщо не дотримуватись певного раціонального дороговказу, бо інакше людська логіка заблукає у темряві понять. Нерідко заздрять теології у тому, що вона має чіткі дороговкази, догми, які дозволяють досліднику теології не спотикатись в роздумах; насправді ж, наука теж їх має – це доказані вченими істини. Для точних, спеціальних наук це закони, що доведені емпіричним шляхом, але оскільки мова йде про таку науку як філософія, то у даному випадку дороговказами, науковими істинами можуть бути методи, вірність яких доведена. Таким чином, певний порядок думки при умовиводах, про який ідеться у третьому правилі Декарта – це метод.