1

Глава 1

                         У вихорі почуттів проти течії може пливти лише ... кохання ...

                                                                                     Ірина Айві

9 червня 2019 

Київ

Ще зранку сонце припікало землю з усією силою, змушуючи повітря тремтіти від спеки, а людей ховатися в тіні дерев і будинків. Але зараз усе різко змінилося. Небо потемніло, важкі, майже чорні хмари набігли так несподівано, що здавалося, ніби хтось одним помахом пензля стер літній блакитний простір.

Я дивлюся на них і точно знаю — зараз піде дощ. І не просто дощ, а справжня літня гроза. Якась дивовижна сила завжди живе в цьому природному явищі. Спершу легкий вітер піднімає пилюку, а потім раптово стихає, ніби завмирає в очікуванні. Перехожі, що ще хвилину тому спокійно прогулювалися вулицями, тепер пришвидшують ходу, шукаючи укриття. Дехто розкриває парасолі, але більшість — ні, бо хто ж бере з собою парасолю в таку спекотну погоду?

Я люблю дощ. Люблю ці перші краплі, які завжди здаються такими прохолодними й ніжними на розпеченій шкірі. Відкриваю вікно, нехай і на роботі. Сподіваюся, моїх дитячих пустощів ніхто не помітить. Тихенько висовую руку назовні, і вже за мить відчуваю, як перші краплини падають на долоню. Вони легкі й поодинокі, але вже гучно стукають по карнизах, по склу, по даху, оголошуючи прихід справжньої зливи.

Ще одна блискавка розтинає небо, на секунду освітлюючи все навколо, а за нею — гучний удар грому. Він прокочується небом, ніби чийсь розгніваний голос. Вітер різко посилюється, гойдає дерева, жене листя і пилюку, а потім дощ перетворюється на стіну води. Сильний, теплий, щедрий — він накриває все довкола, змиваючи спеку й пилюку.

Я завжди зачарована цією картиною. У літнього дощу є своя магія: він завжди приходить раптово й так само швидко минає. Вже зовсім скоро вітер розжене хмари, небо проясниться, і сонце знову вигляне, граючи своїми променями на мокрих поверхнях. Десь на горизонті обов’язково з’явиться веселка. Я завжди чекаю на неї, ніби на маленьке диво.

Коли бачу ці різнокольорові смуги на небі, не можу стримати мрійливу посмішку. Веселка — це нагадування про те, що навіть після найсильнішої зливи приходить світло. Спостерігаючи за нею, я завмираю в німому захопленні, ніби повертаюся в дитинство, де світ був простим і сповненим чудес.

І хоч навколо метушаться люди, вирішують справи, я дозволяю собі зупинитися хоча б на мить і просто дивитися на це диво природи, що завжди приходить зненацька, але вчасно.

— Ти чого прилипла до вікна? Не боїшся спіймати блискавку? — запитала Ілона, увійшовши до мого кабінету й кинувши на мене лукавий погляд.

— Ти ж знаєш, що у моєму житті є дві пристрасті: дощ та танці, — відповіла я, все ще дивлячись на зливу за вікном. Краплі води змагалися з вітром, залишаючи на склі хаотичні сліди. — Сподіваюся, коли-небудь мені вдасться поєднати їх, втіливши давню мрію в реальність.

— Спершу тобі потрібно знайти того, хто захоче танцювати з тобою під твоїм дощем, — парирувала Ілона, присівши на край мого столу. — Не всім чоловікам до вподоби йти проти вітру й плисти проти течії. А поки ти шукатимеш того фантастичного хлопця, я пропоную сьогодні потанцювати у клубі. Що скажеш? Можливо, там твоя мрія.

Я повернулася до неї й скептично підняла брови.

— Ілон, ти знаєш, що я не люблю нічні клуби. Хіба можна відпочити в задимленому приміщенні, де музика звучить гучніше грому?

— Аню, а заради мене? Ну, будь ласка! — Ілона перейшла до наступної стадії переконання й послала мені свій фірмовий «жалісливий» погляд. — Склади мені компанію. Я не хочу йти сама до клубу. Сьогодні п'ятниця, ти все одно сидітимеш без діла у своїй квартирі. А зі мною весело проведеш час і навіть не помітиш, як знову доведеться бігти на роботу. До того ж, якщо я знайду собі хлопця, то ти назавжди позбудешся надокучливої колеги.

Вона хитро посміхнулася й підморгнула. Ілона — справжня любителька вечірок, на відміну від мене. У неї завжди знаходяться аргументи, і щоразу вони стають дедалі хитрішими.

— Ну, не знаю, — зітхнула я, хоча знала, що вона не відчепиться так просто. — Щось не дуже хочеться. У неділю в мене чергування, хочу відпочити та набратися сил. Ти ж сама знаєш, яка в нас робота. А ще я давно планую напекти шоколадних кексів і поїхати в село до мами. Ми давно не бачилися, і я вже скучила.

— Куди ти зібралася в таку погоду? — Ілона махнула рукою в бік вікна, де гроза не збиралася вщухати. — Я тобі пропоную відпочити й забути про все на світі хоча б на кілька годин. Ну не відмовляй мені, прошу! Обіцяю, ми гарно проведемо вечір.

Вона нахилилася ближче, скривила губи в невдоволену гримасу й закліпала очима, як героїня старих мелодрам. Ох, ця Ілона! Вона точно знала, що йде на перемогу. Я впевнена, вона продумала цей сценарій ще дорогою до мого кабінету, і тепер насолоджувалася своїм тріумфом.

— Ну й хитрунка ж ти, — пробурмотіла я, закотивши очі.

— То це "так"? — підскочила вона, ледь не розмахуючи руками від радості.

— Ну, не знаю. Потрібно їхати додому та переодягатися. Робити зачіску й макіяж, — бурчу я, відчуваючи, як холодний вітер розвіює моє волосся, і зачинаю вікно.

— Ти кажеш так, ніби це важка рутинна праця, — відповідає Ілона з іронією в голосі, схрестивши руки на грудях.

— А хіба не так? — питаю я, повертаючись до неї й спостерігаючи, як вона всміхається своєю хитрою посмішкою, що завжди передує черговій "мудрості".

— Якщо ти так ставитимешся до вечірок та нічних клубів, то назавжди залишишся самотньою. От скажи, чому в тебе досі немає хлопця? А тобі, між іншим, незабаром двадцять п’ять стукне.

Я мовчки закочую очі й змінюю тему:

— І куди ти зібралася мене вести? Що це за клуб?

Я знаю Ілону надто добре, щоб дозволити їй розбирати моє особисте життя на шматки. Його в мене, до речі, як такого й немає. Не тому, що я не хочу, а тому, що прагну більшого, ніж просто випадкові знайомства чи компроміси з собою.