Тиша перед бурею

Останні дні перед весіллям були як суцільний вихор — дзвінки, сукні, квіти, дегустації, безкінечні поїздки. У домі Розинських не було жодної хвилини тиші. Всі клопоталися, всі чекали... окрім головного винуватця свята.

Адам ходив з кам'яним обличчям. Йому було байдуже. Як і раніше, він вечорами зникав у місті, відпочивав у Кості, повертався під ранок, із запахом парфумів чужих жінок. Він майстерно вдягав маску ввічливості вдень — говорив з батьками про весілля, робив вигляд, що все під контролем. Але всередині… він давно вже втомився від цієї гри.

Для нього це було не весілля, а угода — театр, який він грає заради спадку.

Батьки ж тішилися. Вікторія з гордістю розповідала подругам про наречену, Станіслав вирішував, які впливові люди будуть серед гостей. Їм здавалося, що син нарешті "взявся за розум". Вони не бачили його справжнього обличчя. Не хотіли бачити.

А от Єгор — бачив. І мовчки страждав.

Він все частіше лишався на тренуваннях довше, все глибше поринав у світ футболу. Він уникав родинних розмов, не хотів бачити Лоліту, бо кожна зустріч пекла серце.

Він не міг забути її очі — чесні, щирі, чисті. Вона не заслуговувала такого шлюбу.

---

Лоліта тим часом розчинялася в тривозі. Її худе тіло тремтіло від переживань, вона майже не їла і не спала. Її серце билося шалено, особливо коли вона бачила Адама. Вона не розуміла, що відбувається — чи це любов, чи страх.

Її терзали думки, що він досі залишається холодним, що не шукає зустрічей, не говорить про майбутнє. Але вона тішила себе надією — може, після весілля він відкриється? Може, він просто не вміє кохати правильно? Може… все налагодиться?

Вона вдягала маску щастя так само вправно, як і він — маску зацікавленого жениха.

Їхнє весілля наближалося. А справжні почуття ховалися під шарами брехні, страху, болю… і несправджених надій.