Проти годинникової стрілки

Розділ 33

Оріон поводив себе дуже тихо. Він сидів на троні який призначений для Нейріана. Луна стояла біля нього стискаючи його руку не відводячи від нього погляду. Вона раділа, що брат живий, що він перед нею. Але хлопець не реагував, не звертав увагу на сестру, він втупився поглядом в Алана, який стояв неподалік разом з Діоном і Ліором. 

А Алан думав про одну людину — Нейріан. Він бачив його, він пам'ятав його, але не міг зрозуміти ким він був, чи ким він є.

Нейріан зник разом з драконом, ніби відчув щось ззовні і пішов подивитись.

— Дивно це все, — пробурмотів Діон, — ми сидимо тут, а по нас навіть ніхто не спустився.

— Скільки часу пройшло взагалі, — тихо видихнув Ліор спираючись на стіну, яка ледь стояла рівно.

Алан змовчав і підняв погляд на трон. Оріон не зводив з нього очей, він ніби хотів зазирнути всередину хлопця.

Він пішов до демона, Оріон здригнувся і опустив очі, Алан присів і зазирнув в його очі.

— Ти мене знаєш? — тихо спитав він.

— Ти ж…Нейр, — пробурмотів хлопець.

Алан видихнув і розсміявся, вперше, гірко:

— Всі говорять про якогось Нейра! Не пояснюють нічого! Скажіть мені, хто цей Нейр!

— В тебе справді погана пам'ять, — пробурмотіла Луна стиснувши руку брата міцніше.

— Нейр, це ти, ти мій і Аелерії син, — пояснив Нейріан.

Алан відскочив в бік. Через цей дивний стан, його легко було налякати, а поява чоловіка позаду взагалі вивела його з спокою.

— Я…я Алан, — пробурмотів він і глянув на Ліора з Діоном, які мовчали, — я ж Алан..?

Він схопився за голову і відійшов. Очі хлопця розширились і він втупився в підлогу розглядаючи темні плями на такому самому темному камені.

Саме тоді біля його вуха свиснуло лезо, темне з червоним каменем. Хлопець злякався і глянув на людину, яка тримала меч. Це не людина зовсім, той самий демон Оріон, він спокійно вклав меч в піхви.

А Алан завмер, перед очима пролетіли картинки, спогади. Він вже не бачив того хлопчика, він був тим хлопчиком. Він бачив, як грав разом з малими Оріоном і Луною, як батько вчив його користуватись мечем, як мама, та сама жінка з ікон, які стояли в будинку Еліс, йому посміхалась, піднімала його на руки і показувала ліс. 

А тоді вогонь, він бачив, як королівство впало, як ліс, той самий ліс в який зараз процвітав, і в якому жили знайомі йому Духи, палав. Як мати сказала йому залишатися біля Снігового королівства і пішла, а тоді холод…

Одна сльоза скотилась по його щоці залишивши слід. Він повільно стер її і подивився на вологі пальці. Тоді здригнувся.

Сіра шкіра. Та сама сіра шкіра, як тоді.

Він подивився на Оріона, який тримав меч, його меч. Тоді на Луну, на Діона з Ліором, які виглядали приголомшеними, а принци взагалі тягнулись до зброї. Його погляд зупинився на батькові і драконові, який тихо зітхнув видихаючи дим. 

Нейріан посміхнувся, підійшов і обійняв сина.

— Нейр, тепер ти вдома, — пробурмотів він, — “Король Нейр буде правити вічно.”

 

 Тепер тихо на троні сидів Алан, а точніше, Нейр. Він згорбився і вдивлявся в свої руки. Не розумів, що з ним сталось.

— Я розрубав нитку, яка зв'язала тебе з Аланом, — Оріон притиснув руку до грудей і легко вклонився, — а точніше образ людини, відкривши спогади. Я з дитинства мав бути твоїм охоронцем, чи краще сказати, лицарем.

Ліор з Діоном стояли неподалік, Луна оглядала меч, який Оріон кинув біля трону.

— Твоя зброя ще у мене, — сказав Нейріан нахилившись до неї, — хочеш глянути?

— Моя зброя? — Вона повільно озирнулась і видихнула.

Нейріан тримав в руці величезну косу, гостре лезо відбивало світло факелів.

— Ого, — тихо пробурмотіла Луна перехоплюючи зброю з рук Короля — вона точно така ж, як я пам'ятаю! Дякую, що зберегли!

Нейріан посміхнувся, тоді повернувся до Діона з Ліором.

— Вам тут не подобається, я розумію. Між демонами почуваєтесь не в своїй тарілці, я точно так само почуваюсь між людьми.

— Та не те щоб, — пробурмотів Діон схрестивши руки на грудях, — просто дивно, що ніхто не думає про наш порятунок.

— Я впевнений, що вони думають, — Нейріан сперся біля нього на стіну, — просто не знають як це зробити.

— Може про нього і думають, — прошепотів Ліор. 

Він пам'ятав ляпас, той, який не був болючим, але чомусь болів сильніше. Тому що він був від матері..

— Ти щось казав? — Перепитав демон.

— Ні, — фиркнув Ліор.

Діон перевів погляд з підлоги на іншого хлопця і тихо зітхнув.

— А та дівчина? Твоя кузина наче, — сказав він, — вона точно хвилюється про тебе.

— Вона виконує накази матері, — підвищив голос принц, — якщо мати не хоче мене бачити, то і вона теж. Такий закон: всі підкоряються Королеві.

— Ти можеш стати Королем, який змінить закон, — посміхнувся Нейріан, — я це бачу. Я бачу, що ви двоє станете одними з найкращих Королів.

— Ви бачите майбутнє? — здивовано підняв брову Діон.

— Ні.

Два принци одночасно зітхнули.

— Але я знаю. Ви будете хорошими Королями, — знову по дурному посміхнувся Нейріан.

— Припиніть підлещуватись, — пробурмотів Ліор.

— Вибачте, за тисячу років я забув, як говорити з молодими людьми..

Його увагу привернув легкий блиск над троном. Світло ставало яскравішим. Темне з блакитними зірками, Нейріан знав це світло, тому посміхнувся. Знову.

— Все-таки по вас прийшли.

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше