Проти годинникової стрілки

Розділ 29

Алан не знав як довго вони падали. Сонце ударило в очі, а тоді все потемніло, можливо він втратив свідомість, але біль в голові відчував. І не тільки це.

“Я стану найкращим Королем”

Він різко розплющив очі почувши свій голос в голові. Хлопець побачив, як той інший, з сірою шкірою і червоними очима летів біля нього. Все таки Луна не могла змінити того, що їй страшно, навіть якщо вона виглядала як дивна істота. 

Алан здригнувся коли помітив як недалеко хоче за щось схопитись Діон, а інший принц шукав очима хоч якийсь спуск. 

Далі темрява була настільки густою, що він не міг розгледіти своїх рук.

Хлопець ахнув ударившись спиною об щось холодне і тверде, і ніби з'їхав по ньому вниз. Так само з'їхали інші, тільки Ліор балансував більш впевнено.

Коли Алан опинився на землі зрадів, але тільки хотів піднятись схопився за голову.

“Звісно ти станеш Королем, ми з мамою тебе підтримаємо”

Ось повернулась Луна, справжня вона. А побачив її Алан тільки через те що по стіні пройшов спалах і загорілись всі факели які висіли там. Це був Діон? Діон взагалі був в іншому кінці підтримував Ліора, який лише відмахнувся від його допомоги. Тоді Алан підняв погляд і зрозумів, що з'їхали вони по кризі, але вона була кривавого кольору.

В Ліора кровоточила рука. 

“Коли він встиг поранитись?” — подумав хлопець нарешті встаючи і пробігаючи поглядом по стінах з факелами.

Луна нарешті піднялась і помітно затремтіла обхопивши плечі руками.

— Тут холодно, — фиркнула вона і кинула злий погляд на Ліора, — це все твій лід!

— Як би не я, ти б розбилась! — Відповів Ліор знову відмахуючись від допомоги Діона.

— Я демон, мене так просто не вбити!

— Могла б дякую сказати!

— Припиніть, — промовив Діон саме тоді коли Луна мала показати язик принцові, — ми потрапили в Урвище, тому без сварок, я вас прошу.

Алан лише слухав, він ніби був не тут, залишався далеко і думав тільки про слова, які чув в себе в голові. Зібравшись з силами і повернувшись до слів Діона, промовив:

— Підемо за факелами, може дійдемо кудись.

— Правильно, ще раз я на лід не полізу, — демониця ефектно скинула з плеча біле волосся і пішла перша.

Хлопці переглянулись і пішли за нею, ніхто сваритись не хотів.

 

Пройшовши трохи перед ними відкрився прохід: кам'яна арка, факели освітлювали золоті символи розмальованій по каменю.

Знову щось ударило в голову Алана, стільки спогадів, що він ледве втримався на ногах. 

В спогадах біля цієї арки сидів хлопчик, він гортав якусь книгу, повз снували тіні, чи то люди, обличчя яких Алан не міг розгледіти.

Побачивши, що вони знову втрачають друга, Діон штовхнув його в бік ліктем, що вивело хлопця з спогадів.

— Все нормально? — спитав він втримавши Алана за лікоть.

Хлопець лише кивнув і знову підвів погляд до арки розглядаючи камінь і символи. Які б вони дивні не були, все-одно здавались йому дуже знайомими, ніби він колись і малював їх.

Підійшовши ближче Алан справді помітив не рівні лінії.

— Їх малювала дитина? — спитав Ліор, ніби прочитавши його думки.

— Ні, діти малюють набагато краще! — Відгукнулась Луна і глянула в обличчя принца.

Він лише фиркнув і відвернувся від неї. В дівчини на обличчі розпливлась зла посмішка і вона ніби вийшла переможницею в цій короткій суперечці.

— Їх малювала дитина…— відповів Алан на питання Ліора торкнувши краю золотої лінії.

Він знову побачив хлопчика, який старався виводити ці лінії, а коли не виходило плакав. Хлопець побачив знайому постать з довгим волоссям, чоловік присів біля хлопчика і щось сказав йому, Малий розцвів і знову почав виводити символи.

З спогадів Алана вивів тихий, чоловічий голос, який лунав з арки:

— Не думав, що тут хтось з'явиться.

Голос був ніжний і дуже спокійний, але чутно нотку усмішки, яку Алан чомусь впізнав.

— Тато… — пробурмотів він і відчув, знову, біль в голові, спогади нахлинули хвилями.

 

Луна не думала, що зможе побачити Короля перед собою. Це був високий чоловік з довгим чорним волоссям, він не виглядав злим. Могутнім, але не злим. Він дивився на Алана з такою добротою, якої вона ніколи не бачили і тоді дівчина зрозуміла хто перед нею. 

— Давно не бачились, — чоловік звернувся не до Алана, а саме до демониці.

Луна відвела погляд, а тоді схилила голову.

— Король…Нейріан..— тихо пробурмотіла вона не наважуючись підняти погляд.

Чоловік лише розсміявся:

— Я давно вже не Король, трон пустий.

Діон з Ліором переглянулись. Завжди в світі було всього два королівства, а тут вони чують про Короля.

Нейріан зрозумів про що вони думають, але його погляд прикутий до Алана. Чоловік підійшов і обійняв його. Очі обох принців розширились, а Луна навіть привідкрила рот. Вони всі троє здивувались, і заперечити це було не можливо.

Алан здивовано вдихнув, але його легені не хотіли приймати затхле і холодне повітря руїн в яких вони знаходились.

Нейріан посміхнувся і відпустив бідного хлопця.

— Ненавиджу це відчуття, — прошепотів він, — Що рідний син мене не впізнав.

Алан здригнувся і однією рукою схопився за голову. Той чоловік в його спогадах це його батько? 

Це питання почало крутитися в його голові від чого в очах темніло. Хлопець похитнувся, але Король притримав його.

— То ти не пам'ятаєш? — тихо спитав Нейріан.

— Я… 

Тільки Алан хотів відповісти, як десь з темряви почулись важкі махи крил. З середини руїн виринула величезна фігура, істота зупинилась над ними. Алан підняв голову і зрозумів, що Урвище занадто глибоке і просторе, а над ними тримався дракон. Він махав крилами, а тоді повільно спустився вниз і зупинився позаду Нейріана.

Луна відразу сховалася за принцами махнувши рукою в бік ящірки:

— Це…це дракон!

Ліор потягнувся за мечем, а ось Діон роздивлявся істоту і її поводження.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше