Проти годинникової стрілки

Розділ 24

Діон сидів на тих самих сходах біля входу. Мечі лежали біля нього. Хлопець не відводив погляд від Алана, який наближався. Принц бачив, як він змінився на обличчі, як трохи зблідла його шкіра.

Діон встав, але мечі не взяв. Підійшов до іншого хлопця.

— Що там таке сталось? — спитав він ловлячи погляд Алана.

— Нічого, просто… — він замовк, клубок в горлі не давав вимовити навіть слова.

Діон відвів погляд на арку прекрашену трояндами. Там відкривалась стежка, яка вела в квітучий сад.

Він рушив туди потягнувши за собою Алана.

— Мама…точніше Королева любить сюди приходити, — промовив він чекаючи Алана біля арки, — каже, що це її заспокоює.

“Мама” — подумав хлопець підходячи до Діона, — “А моя мама де..?” 

В спогадах з'явилась та сама усміхнена жінка, яка гладила його по голові і промовляла слова, які зараз він розібрати не міг. В Алана стиснулось серце, він хотів її побачити і розпитати про все. Але вона не могла його просто так покинути, щось напевно сталось. Він згадав єдину жінку, матір Кріса і Люсі. Добра, усміхнена, але дуже хвороблива. Вона любить його як рідного сина, хоча навіть Алан знав, що він ніяк не пов'язаний з сім'єю Йокубо.

Вони йшли садом минаючи кущі квітів, солодкий запах від цвіту заставив Алана здригнутись. 

— Що в Урвищі під королівством..? — обережно спитав він зриваючи цвіт троянди і крутячи квітку між пальцями, — Сайрус сказав, що там знаходиться замок.

— Кажуть, туди колись скинули демона, — Діон подивився на Алана, тоді підняв погляд в небо, — Сайрус підняв наше королівство ближче до сонця. Прохід в урвище залишився відкритим, але звідти ніхто не виходив. Напевно, це просто легенда.

— Туди можна потрапити? — вихопилось в Алана.

Діон зупинився і здивовано подивився на співбесідника.

— Ну, напевно можна… — відповів, тоді його очі звузились, — що Сайрус тобі наговорив?

— Нічого такого, — пробурмотів Алан і подивився на квітку в році.

Пелюстки колись рожевої троянди змінились, стали чорними і обсипались на землю. Алан відступив від того місця вдивляючись в землю, тоді на свою руку. Шкіра потьмяніла, справді. Стала блідою, навіть занадто сірою.

— Що за… — пробурмотів він і глянув на Діона, який теж здивовано, навіть трохи злякано витріщався на нього.

— Твої очі… — пробурмотів він.

Алан не міг бачити своїх очей, але ніби побачив відображення в жовтих очах принца: на нього дивилась інша людина. Сіра шкіра, чорні білки очей, а самі райдужки червоні, залишились такими крім зрачка, він став білим.

Все зникло, залишився тільки Алан і ця людина перед ним.

Тоді в вухах пролунав тріск, над головою в нього зблиснуло світло, ніби хтось розломив дзеркала. Проміння сонця відбилось від гладкої поверхні і ударило прямо в очі Алану. 

Знову нахлинули спогади: він малий.

Це не він. Це не Алан, хлопець дивився крізь дзеркало на хлопчика з сірою шкірою, розпатланим темним волоссям і такими ж очима, червоними з білими зрачками і чорними білками. 

Хлопчик тримав руками меч. Чорний з червоним каменем біля леза, який страшно виблискував в темряві.

— Підростеш і цей меч буде твоїм, — почувся веселий і вже знайомий голос.

З'явився чоловік, з таким самим чорним волоссям, яке сягало його спини. З блідою шкірою і жовтими очима.

Чорні білки.

Алан їх помітив. Тоді все стало на свої місця: чорні білки знак демона. Всіх кого він бачив, хто пов'язаний з демонами справді мали ці чорні білки. Ерос, навіть та жінка в лісі.

А він? 

— Я теж демон?...

Вирвав його з того часу знову тріск. 

Нарешті він побачив Діона, його освітлювало сонце і Алан примружився. 

Хлопець різко підняв руки розглядаючи їх. Нічого. Нормальні людські руки. 

Тоді Діон змахнув рукою, спис зник. А й справді, Алана навіть не помітив списа в руках принца. 

— Все добре? — Діон вже присів перед хлопцем і схопив його за плечі вдивляючись в його вже нормальні очі.

— Що сталось…? — пробурмотів він замість відповіді.

— Затемнення сонця, — видихнув принц, — але я не думав, що ти боїшся темряви. Це було кілька секунд.

— Я…— але Алан замовк відвівши погляд вирівнюючись, — я хочу відпочити.

Не почувши відповіді Діона, Алан розвернувся і пішов до замку, по тій стежці через яку вони зайшли в сад.

Принц останній раз поглянув на невелику купку попелу, яка колись була красивою квіткою.

— Тільки ти не згори… — пробурмотів він піднявши погляд на постать, яка віддалялась.

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше