Август вже стояв на вулиці тримаючи коней за чомбур. Він зміг випросити в конюха трьох коней, сказав, що треба юній леді розвіятись. Коли прийшов Алан, Еліс вже сиділа на коні в чорному костюмі для верхової їзди.
— До Мітцуо десь — вона замовкла роздумуючи — дві години їзди.
Август кивнув і нарешті помітив Алана.
— Ти колись їздив верхи?
— Так, — кивнув Алан.
Август подав вуздечку і до Алана підійшов чорний кінь: масивний, з гарною чорною гривою. Він пирхнув і підійшов ще ближче, Алан рефлекторно відступив.
— Я так і знав, що цей кінь підійде, — весело промовив Август — дивись, ти йому сподобався.
Хлопець спритно вискочив на свого білого коня і Алан послідував його прикладу. Він сидів в сідлі нервово стискаючи вуздечки, оглянув друзів: Еліс гладила свого сірого коня по шиї, а Август говорив з охоронцями.
Вони виїхали з міста, минаючи ті самі старі колони Алан підняв погляд в небо. Тільки но вони минули арку, як небо стало світлішим, з'явилася дорога, дерева по обидва боки від них, той самий ліс.
— Кажуть, що, якщо звернути з дороги в ліс, то більше не повернешся назад, — промовила Еліс ведучи коня біля коня Алана — але це всього лиш легенда.
Алан подумав над словами дівчини, і знову відчув, як за ним спостерігають. Оглянувся і помітив самотню, темну постать біля дерева, вона ховалась в тіні, розгледіти було не можливо, але тільки Алан напружився, щоб вловити рух, постать зникла в тіні дерев.
— Ця історія з'явилась давно: молода дівчина пішла в ліс, щоб зібрати квітів і не повернулась — продовжив слова Еліс Август — є два варіанти: або на неї напали вовки, або вона підписала контракт з Духом, який жив в тому лісі. Я схиляюсь до першого.
— Кажуть, що вона була аристократкою і її мачуха, не любила, а точніше не рахувала ту дівчину своєю дочкою, — Еліс стиснула вуздечку коня — як подумаю про це, стає лячно.
— Що ж, нам треба під'їхати до Снігового королівства — промовив Август вивчаючи карту.
Він дістав її з внутрішньої кишені свого темного плаща. Сьогодні на ньому не було обладунку, хлопець виглядав, як простий слуга Еліс, а не її найкращий охоронець.
— Ти казав, що зоря впала біля чаклунських башт, — тихо звернувся Алан до охоронця — а ми їдемо до алхіміків. До чого тут була зірка?
— Ну, — почав Август оглядаючи карту — якщо твій друг врятувався завдяки магії, то тут точно задіяна зоря, а точніше храм і чаклуни.
— А алхіміки знаходяться через річку від чаклунів — продовжила Еліс — алхіміки можуть знати.
— Чаклуни погані? — обережно спитав Алан.
— Ну, вони посереднє: не злі, і не добрі — відповів Август і далі крутячи карту в руках — Ех, був би тут Діон — швидко дісталися б.
Алан підняв брову і подивився на Еліс, вона просто розвела руками.
— Він говорить імена, але не каже хто всі ці люди, — вона погладила коня — найбільше згадує про Діона і Сайруса, інколи — Ліора. Мені здається, що він просто вигадав їх.
Ім’я Ліора ніби вдарило об свідомість і світ різко зламався.
Він знову дитина. Спина притиснута до холодної кам’яної стіни, пальці зведені від холоду. Перед ним — білий сад, залитий світлом. На лаві сидить хлопчик його віку. Світле волосся падає на очі, в руках відкрита книга.
Поруч з ним дівчинка, старша. Вона нахилилась ближче, показує рядок пальцем, щось тихо пояснює. Хлопчик слухає уважно, ніби боїться пропустити бодай слово.
З думок Алана вивело клацання пальців. Еліс так і сиділа на своєму коні, але тепер тримала руку перед його обличчям.
— Все добре? — спитала вона.
— А, — тихо промовив хлопець — просто спогад.
Еліс злегка кивнула, відвела коня від нього і підійшла до Августа.
Август зупинив коня біля річки в лісі. Він легко зіскочив і підвів свого друга до води. Кінь спокійно почав пити воду не оглядаючись на господаря.
— Нам і коням треба відпочити, — він сів на траву схрестивши ноги і розгорнув карту — я розібрався, скоро будемо на місці.
— Я думала, що ти вже запам'ятав дорогу — Еліс і собі зіскочила з коня.
Август скорчив надуту гримасу. Алан підвів коня до річки і подивився на золотоволосий дівчину:
— Ви вже в них були?
— Так, — відповіла дівчина присідаючи біля Августа — не один раз.
Алан підійшов до них. Знову відчув холод в кінцівках, рефлекторно сховав руки в кишені.
— Ближче до Снігового королівства — холодніше, — промовив Август — а ти не звик до холоду?
Алан повільно кивнув присідаючи біля них.
— Я теж. — коротко відповів Август.
Вже виднілась вежа. Під сірим небом, вона була чорного кольору, без вікон. Де взагалі туди вхід? Як тільки троє виїхали з лісу, почувся тихий шепіт, темні тіні, які звисали з гілок, кинулись до них. Деякі з'являлись зі стовбурів дерев, інші прямо з трави. Коні злякано заіржали і відступили. Алан насторожився, але помітив, що Август і Еліс спокійні.
Світло прорізало хмари і тіні з жахливим криком порозлітались. Між хмарами почало виступати сонце освітлюючи вежу і селище неподалік.
— Що це було? — тихо спитав Алан.
— В нашому лісі є долина Духів. Ось ці тіні — це Духи, які вибрались. Так просто в ту долину не потрапити, але вона точно існує.
Еліс вказала на верхівку вежі.
Алан підняв голову.
На самій верхівці виблискувала сріблом велика облогова гармата. Її видно далеко, на сонці виблискує так, ніби всередині є світло.
— Це "Світлогармата", — продовжила Еліс — алхіміки створили, а чаклуни наділили магією. Якщо чесно, то разом вони створюють чудові речі, шкода, що не часто.
Алан завмер. Якщо вірити словам Еліс, то зараз в будинку біля вежі знаходиться талановитий алхімік.
Селище спокійне, ніби на виході з лісу не було темних тіней. Люди розмовляли, торгували фруктами, овочами. Алан відчув полегшення, йому стало так комфортно, як ніколи не було.