Про думку, апостолів і ножичок

— Якщо в обличчі людини немає думки, — казав мені дід, — у неї немає й волі.

Цікаво, що в моїх спогадах мій дід завжди бачиться мені з прижмуром живих очей. Вони дивляться навіть не на мене, а в мене, з-під картуза. Він носив картуз із укороченим дашком. Мені нагадує про нього моя польова армійська кашкета.

— Апостоли — це хто? — питаю я, задираючи на діда голову.

— Творці божественного писання, — відповідає він, хрестячись широко. — А божественні права творчості, — додає він, опустивши руку, — не даються абикому. І навіть не всі апостоли мали їх.

— І багато їх?

— Кого?

— Апостолів цих.

— Так казати негоже, — дід передражнює мене, кривлячись: «цих». Тут потрібен пієтет. Повага. Зрозумів!

Я киваю головою. І дід продовжує:

— Бо тільки після багатьох здійснених чудес і довготривалого вчення Ісус Христос обрав із числа своїх послідовників, зауваж собі, — дід піднімає палець до неба, — постійних, а не абияких послідовників, дванадцять учнів. Їх він же й назвав апостолами. До цього обрання й слова такого не існувало.

Дід бере мене за руку. Моя долоня губиться в його кулаці. Він стискає його міцніше. Щоб я не вирвався. Не втік. Я стою й слухаю, як пульсує кров у цій моїй руці.

— Перед обранням їх, — продовжує тим часом дід, — Спаситель провів усю ніч у молитві.

— Цілу ніч?

— А ти як думав! — нахиляє він до мене своє обличчя. І я бачу його очиська. Вони прямо горять синім світлом з-під сивих брів, а сиві вуса його й борода трохи ворушаться. — Щоб щось здобути, треба щось утратити. Пожертвувати. Понятно?

— Угу.

— Всеношна молитва — теж жертва, велика, і священнодійство. Та зауваж, милість — ще вища за жертву. Оцею милістю син божий і проголосив імена апостолів. І я тобі їх назву. Назву згідно зі списками трьох Євангелій і книги Діянь. Слухай і запам'ятовуй. Повторювати не буду. Симон Петро і брат його Андрій, Яків та Іван — сини Зеведеєви, Пилип і Варфоломій, інакше званий Нафанаїлом, Матвій, або Левій, митар, і брат його Яків Алфеїв молодший, Фома-близнюк, Юда — брат Якова, званий Левієм і Тадеєм, Симон Зілот, або Каноніт, і Юда Іскаріотський, який зробився згодом зрадником…

— А чому в деяких по два імені, і хто ж із них головний? — намагаюся я витягти руку. Та дід утримує її.

— Між апостолами не було суворої різниці в старшинстві. А різниця імен деяких пояснюється звичаєм євреїв завести кілька імен і змінювати імена свої у важливих випадках життя. — І дід відпускає мою долоньку. — Ну, що? Запам'ятав апостолів?

— Запам'ятав, — бурмочу я собі під ноги.

— Ні, — піднімає моє підборіддя рука діда, — ти дивись мені в очі. Назви всіх, — дід усміхається, — голосно, чітко, ясно й поясни, будь ласка, як ти їх собі втемяшив.

Я стаю на завалинку. Тепер дід не такий високий. І рапортую:

— Симон Петро — як твій братка Петро, що в Раківці живе. Андрій — як мій хрещений Андрій Гулін. Яків — як твій старший син дядько Яків із «Красного Знамени». Іван — от прямо твій брат дід Іван, у якого прострелена й зігнута рука. Пилип — як Пилипок із казки письменника з бородою. Варфоломій — Бармалєй, що заважав лікарю Айболиту, а потім подружився. Матвій — як дід Матвій Гвоздєв із Піщанки. Яків Алфеїв — це коли дядько Яша добрий і приносить цукерки. Фома-близнюк — це наш дядько Михайло-коваль. Юда — просто так. Симон Зилот — як дядько Семен, Мишчин батько. Юда Іскаріотський — погана людина.

— Мабуть, — сміється дід, — щось у цьому є. На ось тобі. — І повільно з глибокої кишені піджака в смужку він дістає й простягає на своїй долоні, тій самій, якою стискав мою, складаний ножичок…