Лопух

Лена Арцимович — пишногруда дівчина двадцяти років, міцно трималася за обмотану ізолентою ручку.

«Газик» начальника штабу підкидало й підсмикувало на дорозі. Суха й горбата, вона нестримно мчала назустріч  вітру. І так само нестримно зникала стовпом пилу. Клубилась і тремтіла в бічних дзеркалах.

— А ви, Андрію, з сільських? — запитала Лена єфрейтора Ситникова, водія, який старанно вдивлявся вперед і далі.

— Так. Народився й виріс у селі, — кивнув він червоним профілем. І сіпнув рожевуватими вухами.

Його панама з ромбом «черпака», здавалося, підтвердила сказане ним. Кивнула в такт.

— Дивно. У мене таке відчуття, ніби я давно вас знаю. Хоч тільки позавчора приїхала до батьків. На канікули. З Баку. Я там навчаюся. На ботанічному. Перший курс закінчила.

— Гарний вибір! — єфрейтор почухав свою стрижену потилицю.

Його засмаглі руки сильні. На правій кисті шрам. І наколка «Валя». І чорнота під нігтями. Комірчик білосніжний. На грудях значок «Отличник ВВС».

Вітер рветься у розчинені вікна.

Як в американських фільмах...

Чверть години тому підполковник наказав йому відвезти дочку з розташування частини. Додому. У офіцерське містечко.

Підполковника звали «Блискучі чоботи». Бо ні в кого з офіцерів не сяяли вони так, як у вишколеного Арцимовича. Казали, що він натирає їх кожні дві години. Потіючи й незмінно наспівуючи: «Не зря мы в поле кувыркались, не зря нам ветер в жопу дул…»

— Андрію, а ви добре знаєте рослини? — повернула до нього обличчя Лена.

Прямий ніс. Розкосі очі. Тонкі брови.

— Удома, можна сказати, усі знаю. А тут... Азербайджанські... — Він знову почухав потилицю. — Може, які й не знайомі.

«Газик» в'їжджав у ліс.

До кабіни дихнуло ароматом зрілої аличі та гранатів, що саме дозрівали.

— Давайте зупинимося, он під тим шикарним деревом, я так люблю ліс, — скоромовкою випалила Лена.

— Можна й зупинитися.

Високо в гіллі співала пташка. Хриплувато й протяжно.

Лена йшла попереду. По невисокій траві. Як по килимку. Її ситцева сукня терлася об високі соковиті стегна. І в нерівній тіні дерев її фігура здавалася випадковою.

Вона одним рухом щось потягнула в укладеному пучку темного волосся. І воно розсипалося. Кінським хвостом. По її відкритих плечах. Смуглих і сильних.

— А що це за рослина? — тицьнула вона пальцем у зелене стебло. Блиснув лак нігтя.

— Це паросток граната.

— А, так. Точно. А це?

— Важко сказати. Схожий на наш молочай. Та якийсь не такий.

— А он той? Он біля того куща. — Вона побігла.

І її лопатки заходили. Швидко-швидко.

«Може, вона й не проти... А, може, навіть сама хоче…» — подумав Ситников. І озирнувся довкола.

Усе так само протяжно виводячи виспівувала пташка. Десь збоку.

— Цього куща я не знаю.

— Це, Андрію, ро-до-ден-дро-о-он, — промовила вона. Протяжно. Близько наблизивши до нього обличчя. І повторила, — ро-до-ден-дрончик.

Він побачив її ластовиння на щоках. І родинку біля краю правої брови. Маленьку й зухвалу.

«А вона дасть. Напевно. От тільки що буде, якщо дізнається папаша? «Блискучі чоботи» дикий у гніві... Ні, в Афган не зашле. А з штаб-шоферів вилечу. Як пробка. І прощавай, лафа. Прощавай, поїздки. Сиди сиднем. На висоті номер ен…»

— Ой. Я, здається, зронила невидимку.

— Що?

— Невидимку. Шпильку для волосся.

— Де?

— Десь тут... — Вона нагнулася. Пошукала рукою в стеблинках трави. Ті щільно тулилися одна до одної.

Між ґудзиків прозирнули півкулі її грудей.

«А там... — він додумав... — от би зараз... Спершу рукою. А потім — губами. І вже потім — усе решта».

Ситников живо уявив собі те, решту.

Як в американських фільмах.

— Про що ти думаєш? — запитала вона. Її очі вкололи його. — Я вже знайшла. Ось, під цим листком. До речі, що це за рослина? — Вона тицяла під кущ пальцем. Довгим. З лакованим нігтем.

Ситников стояв. Вставившись у кущ. Його вуха палали.

— Це лопух, — вичавив він із себе.

— Правильно! Ло-пух. Ло-пух. Поїхали додому.

Знову дорога мчала вітром назустріч. І так само зникала в стовпі пилу позаду. Клубчилась і тремтіла в дзеркалі заднього виду.

Через два місяці Ситников загинув під Кандагаром.