Страждання юного, вітряного

Без любові й ласки життя позбавлене сенсу.

У молоді роки особливо.

Вступив я до технікуму чотирнадцятирічним. Був малий на зріст. Та розвинений. Посприяли цьому «п’ятий участок»[1], футбол і бокс.

Та до другого курсу я різко пішов угору.

Ріс, як на дріжджах…

Безперечно сприяв цьому наш вокально-інструментальний ансамбль «Молодые». Я грав на гітарі, співав і вживався в пісенний образ тих років… А співав я «правильно»:

«Скажу тебе, что ты красивая,

Что счастлив я на целый век.

Что ты — любовь моя счастливая,

Мой самый лучший человек…»

Дівчата слухали й дивилися на мене своїми очиськами. А були ті очі їхні гарячими. А губи — підспівували, звабливо. А волосся їхнє та сукні ходили ходором…

І кров моя взиграла.

Я закохувався…

І мене любили.

І було відкриття нового світу.

Світу незрівнянної радості, печалі, туги, злетів і падінь…

Мені писали записки, я відповідав на них. Мене цілували — я відповідав взаємністю. Мене залишали, і я залишав. Мене шукали, і я шукав, знову й знову.

Ось, дивом збережені, записки. Вони — мій портрет тих років. Адже людина не бачить себе збоку.

«Саша, у мене запитання до тебе: чому ти так усе часом дивишся на Галку П? Ти що, привабити її цим хочеш? А ти вдумайся добре, адже тобі все одно все байдуже, та й їй теж. Навіщо надягати на себе маску й показувати театрально всі свої почуття? Ти знаєш, я сподівалася, що ти змінишся на краще, тобто будеш уважнішим як до своєї поведінки, так і до поведінки інших. Але ти як був, так і залишився оманливим. Добиваєшся чиєїсь любові й симпатії до себе шляхом…, а втім, ти сам знаєш, як це виходить у тебе. Байдужа ти людина. Я б тобі одного побажала за всі гріхи: щоб ти закохався страшне в кого-небудь, і твоя любов була б без взаємності. Розумієш, я не зла людина, але… я б насолоджувалася твоїми муками. До тебе дуже одна приказка підходить: «Знайшла коса на камінь». Ти і є камінь, тобто кам'яна людина. І все-таки в мене немає бажання сильніше тобі насолити. Буду краще ділом цього добиватися. Знаєш, Сашка, ти як скалка для мене, яка занадто глибоко застрягла у моєму тілі…»

Так, я був без тями від дівчини, яка написала ці рядки. На вирваній із зошита сторінці. Ось я дивлюся на рваний її край і живо все згадую…

Звали її Надя. Надія. Їй було 20, мені 17 років. Вона схожа на циганку. На дуже красиву. На ту, що у фільмі «Табір іде в небо» зіграла Світлана Тома…

Уперше я погнався за нею липневої ночі. Ми були десь біля багаття. Потім вона піднялася й побігла. Я слідом. Бігла вона швидко. Навіть по переораному під озимку полю. Я ледь наздогнав її. Схопив за руку. З усього розгону вона впала. Ударилася щокою об уже затверділу груду землі. Перекинулася на спину. Від падіння спідниця її задралася. І я побачив її довгі ноги. Білі під місяцем. І її труси. Вони були сині, з найпростішої тканини… Я розгубився.

А вона лежала. Дихала важко, ще від бігу. Мовчала. Повільно долонею витерла кров на щоці. І, ще повільніше, усе ще лежачи, сказала:

— Усе одно в тебе зараз нічого не вийде.

І вона піднялася. Обсмикнула спідницю. Ще раз витерла кров. І пішла в ніч. А я стояв, мов громом уражений…

Вийшло в мене з нею пізніше.

Ми були на практиці. Далеко за Харковом. У селищі з точною назвою «Одноробівка». Там розкинулися корпуси нової тоді птахофабрики. І група наша стажувалася. Сині, зелені, жовті й червоні вогники інкубаторного цеху. Мiрно шумлять вентилятори, і тепло хилить у сон операторів… Інкубаторів багато. І кожного 22-го дня з яєць вилуплюються курчата. Жовті, пухнасті клубочки. Одноденних пташенят відбирали. Саме в такому «віці» ще можна відрізнити курочку від півника. Курочок відправляли в цех молодняка, а півників саджали ніжно в ящик, пластмасовий, глибокий. Стояв радісний писк нового життя. Потім зверху в нього опускали другий ящик і притискали, з усієї сили… Писк затихав… Півники не потрібні фабриці, орієнтованій на випуск яєць… Кури, хай буде всім відомо, несуться й без участі півня…

Ми жили в готелі.

Увечері всі практиканти пішли в кіно на «Золото Маккенни».

Надя залишилася. І я залишився. І зайшов я в її кімнату. Вона лежала на своєму ліжку, під ковдрою.

— Іди до мене, — сказала вона повільно, — зараз вийде.

Ось я пишу ці рядки. А Наді вже немає на білому світі. І нічого повернути не можна…

І ще одна її записка:

«Саша, чи не правда, що ти шукаєш… Твоє серце зараз відкрите й дуже високо, що жодна «пташка» не може на нього сісти й… Ти хочеш віддати свою любов, але тобі буде важко, бо вона недосяжна для будь-якої дівчини. Опусти своє серце трохи нижче. Тобі буде легше. Ти тоді відчуєш справжню любов і тебе теж полюбляють. А це велике щастя — любити й бути любимим. Вір, що «предмет» твоєї любові завжди буде поруч із тобою. Швидше ж опускайся на землю!»