Проста ФІлософІя, Або Як Видавати Журнал...
Алюзії
Тепер я згадую своє дитинство.
Я бачу себе й бабусю ніби збоку.
А дідів та прадідів — ніби вони це я…
Звісно, у моїй пам'яті переплелися, перемішалися та зрослися воєдино різні образи. З реального світу, з прочитаних книжок, листів, розмов.
Ось я — мій далекий прадід Лаврентій… Він, цибатий і трохи зігнутий. Він обробляє своє поле, ревно. Напевно, під озиме жито. З навчання в технікумі я ж знаю, що поля під озимку переорюють уже в останніх числах червня. Лаврентій — поза службою. Він нині сівач. І старанно розділяє вже переоране поле на рівні частини бороздами. Одну від одної сажнів на дві. І тепер ходить між ними, і кожні два кроки розсипає по жмені зерна. То праворуч, то ліворуч…
Сонце й хмари йдуть разом із Лаврентієм.
А ось уже засіяне поле своє він без відпочинку перепорює та боронує. Прадід оре звичайною сохою, запряженою в одного коня. Сам і керує ним, прив'язавши до свого пояса віжки. Кінь тягне і соху, і борону… Дід змушує його подаватися лівіше від себе. Так, самотужки, одразу й заорює, і забороновує посів…
Коли мені було років п'ять, я ще пам'ятаю, що й дід Онуфрій орав так само…
Та поле наше виявилося куди меншим. І, не задовольнившись таким малим наділом, мій дід розорював частину бугра. Там траплялося велике каміння. Він його вивертав руками й виносив геть. До болота чи в кручу.
Так і надірвався… Був уже старий.
— Без хазяйки хата, а без хазяїна двір плаче… — сказала мені бабушка.
#731 в Сучасна проза
#309 в Фантастика
#38 в Антиутопія
Відредаговано: 21.10.2026
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
