З глибин

Поштовх від однієї більярдної кулі супроводжується рухом другої.

Розумна людина міряє свою віру очевидністю.

Дружба — головна радість у людському житті.

А поміркованість — єдине джерело спокою та щастя.

Девід Юм

Ця книжка — не плід моєї фантазії. І не мемуарна річ.

Я постарався, щоб у ній «відбився вік і сучасна людина…»

Відбилося в ній два століття і — навіть більше. І дві людини вже в одному авторові. Причому людське сильно змішалося з рештою. Тому все викладене нижче можна сміливо назвати «сумішшю». А «суміш», — зауважив Нестор Кукольник[1], — можливо, і вважається найцікавішим у письменника…

Звісно, не здатна людина (принаймні я) пам'ятати точні діалоги свого життя, навіть учорашнього, а не те що дитинства…

Тут допомагає образна, інстинктивна та епістолярна складова. У міру.

Коротше, книжка написана мною для друзів і, можливо, — недругів. Утім, ці два поняття часто взаємозамінні. У роки молодості, та й пізніше помічав я, що найкращими моїми друзями ставали мої вороги. Побиєшся — і подружишся. І надійнішого за такого друга не знайти. Нажаль. Не любиш математику, а потім — бац — і перший учень. Ненавидиш уроки музики, — аж глядь — і вже жити без музики несила. Посваришся з дружиною — і ходиш, страждаєш. І починаєш любити її ще дужче. І так у справі будь-якій і кожній, творчий пошук важливий. Ось про нього й піде мова нижче…

Дякую всім, хто дочитав уже до цих слів, не викинувши книжку…

З глибин

Мій дід за материнською лінією Ануфрій Лаврентійович (яке співзвуччя) виписував купу газет.

Я був сиротою при живому батькові.

Мати поїхала шукати кращої долі до Харкова. Бабуся Анна Єлисеївна виховувала мене. Село Старовірівка простяглося на 14 кілометрів уздовж річки Орелька. Куток наш «Киргиз» ховався в балці від вітрів та недобрих очей. З вікон нашої хати під солом'яним дахом я бачив луг, болото та шматок колгоспу «Красное Знамя». Але, сидячи на призьбі, бачив тільки повітку, частину клуні та городу. Там бабуся вбила змію. І мене туди не пускали. Якщо я дивився вгору, бачив синяву бездонну вдень і скупчення зірочок увечері. Уночі мене не випускали на подвір'я. Уночі я спав.

Уві сні я бачив щось хороше. Бо полюбив сон на все життя. Навіть тепер, коли мене запитують:

— Яке Ваше хобі?

— Спати, — відповідаю я не замислюючись. Чим приводжу інтерв'юерів у збентеження. А одного разу — і в «ступор» зайшла одна тележурналістка. Але я казав правду. Та й улюблений мій герой — Ілля Ілліч Обломов. Звісно, я хотів би бути схожим на нього. Він — єдиний, як на мене, хто нікому не заподіяв зла…

Та в далекому дитинстві я ще не знав про свого кумира.

Ми сиділи вечорами на призьбі з дідом.

Ми читали газети.

Газети, пам'ятаю, були такі: «Сельская жизнь», «Известия», «Правда», «Красная Звезда» і ще «Труд». Хоча, може, я й забув інші…

Читав дід. Інколи вголос. Для мене і для Бога. Я читати ще не вмів. Дід був старовір, щирий. Він не пив горілки, зовсім. Уранці й увечері молився, стоячи на колінах перед іконами. Образи висіли в кутку його кімнати. Кімната була невелика. Біля вікна стояло ліжко, тверде. На ньому сидіти було мулко. У діда з бабусею восьмеро дітей виросло. Двоє померло немовлятами. Двоє дідових синів від першого його шлюбу, Василь та Яків, були старші за мою бабусю. Бабуся теж була заміжня вдруге. Перший її чоловік, Степан, помер у голодовку. Тоді ж померли й її діти. А за своє життя бабуся Анна народила 14 дітей.

Пізніше в моїй пам'яті залишилися уривки її розповідей. Я виявляв утомливу допитливість. І докучав їй розпитуваннями. Дід ішов у поля, у ліси. Або на базар — до Харкова, пішки. На плечах він ніс туди кошики з полуницею та інший крам, городній. Плечі він мав сильні. Був високий. Міг викопати погріб за один день, сам. Чим і заробляв. У колгоспі не працював. Був одноосібником. Минуле його залишалося темним. Він не розповідав мені нічого про нього, ніколи. До Харкова тяглася дорога в сімдесят кілометрів.

Три рідні дідові брати, Іван, Григорій та Петро, служили за царя кінногвардійцями. Дід Іван жив поруч. У нього на горищі я одного разу побачив військову форму з золотими погонами. Петро жив у «Раківці» — десь за лісом. Гришка — ще далі. Усі вони нічого не розповідали. А, може, й розповідали. Та я нічого не втримав у пам'яті. Адже справжня пам'ять — швидше не діяльність мозку, а перетин розуму й матерії… Але це тоді мене не цікавило.

Газети! Ось що захоплювало мене. Їх приносив нам листоноша Іван Пахомов. Віддавши пошту нашому дворову та дворові діда Івана, він ішов далі порожняком.

Призьба — моя «перша парта». Там і навчив мене дід умінню «бачити головне одразу». Напевно, і читанню «між рядків». Якщо я довго дивився на фотографію чи картинку передовиці — «зрів подієвість заглавну, геополітичну». А вивчаючи відбитки останніх сторінок, — «забавлявся».