Маріїха

Перший день нового  року для села видався сумним. По полудню ховали ВанькА.  У селі лишилося півтори людини, та до Ванька  звідусіль прийшло повно люду. Одні  казали – бо то вихідний, інші – бо Ванько був доброю людиною.

А він і справді був таким. Жив собі та й жив. Тихо-тихо, мирно-мирно.  У сільській роботі був вправний: і ниву засівав, і у хаті у нього все було, і  – у хліві. І нікому він зла не робив, окрім себе, бо трохи попивав. Якось попив стільки, що гепнувся із воза, яким розумний його коник доставляв п’янечого додому, і скрутив собі в’язи. У лікарні зробили йому гіпсового ковніра, щоб не крутив туди-сюди головою, бо від операції він відмовився. Відтоді Зінка – його дружина – й ходила коло нього, як коло малої дитини. Бо більше й не було коло кого.  А як те сталося, Зінка одразу й коня продала.  У душі таїла думку, що то, може,  кінь різко шарпнув і Ванько злетів. А Ванько плакав по коневі. Чи то по собі.

Та на зустріч з Богом везли Ванька таки кіньми.  У селі так скоро всі перейшли на ляпатунчики,  (так називають маленьких тракторців) що й не зогляділися як господарі один за другим позбулися такої помічної у господі худобини. Тож годовані Апостолові вороні, були останніми на всю округу. Вправні помічники бачили усяку роботу.  Бачили й таку, яка випала на їхню долю у перший новорічний день. Отож покірно тягнули Ванька за село.

Вервечкою тягнулася і процесія.  Всі поспішали за Ваньком, бо то, кажуть, як  процесія розтягнеться – буде скоро новий покійник. Поспішав за Ваньком і малий рудий песик. Він ще пробував втулитися у хату. Його не пустили. Хотів за Ваньком у церкву прошмигнути – теж нагнали. Тож заліз під воза і ждав.

А Ванькові уже співали: «У блаженнім успінні вічний спокій подай, Господи, усопшому рабу твоєму Іванові і сотвори йому вічную пам'ять».

Зінка загасила останню Ванькову свічку. Таку велику, що йому точно вистачить її сяйва, щоб освітити дорогу, якою йтиме далі.  Отець Василь виголосив казань. Говорив про те, яким добрим був новопредставлений для своїх рідних, для своїх сельчан.

Так, про мерлого тільки добре. От би ще й живих, бодай зрідка, добрими словами одаровували!  Ванька не вспіли. А у його абсолютно звичайному житті було місце для шляхетного вчинку.