10.

~ Із щоденника Іларіона~

«Єдині»

Сторіччя стоїть Київ — не пошатнувся,

І ще сто літ гордо стоятиме!

Не затьмарити ворогам сонце червоне,

Не зігнути їм вільний козацький дух.

Сивий Дніпро зберігає клятви колишні,

Хвилі досі пам'ятають дзвін клинків,

Степ широкий вітрами тривожно шепоче

Імена безсмертних героїв-козаків.

Де берізка хитається під високим небом,

Там воля у тиші не згаса і не зщуха,

Бо кожен камінь, кожна священна порошинка

Вірну силу предків у серцях зберегла.

І не згасне дух землі гетьманської,

Доки вітер і дощі мандрують лісами,

Поки невидима нитка міцно тягнеться

До високих золотих небесних каналів.

Живе в густих лісах магія прадавня,

В озерах — шепіт таємних берегинь,

А зорі вночі незмінно проводять тих,

Хто шукає спокою і йде в тиху синь.

І доки над вільними вічними степами

Гордий сокіл крилами ріже простори,

Житиме земля, де людське серце б'ється

У пульсі з Дніпром та вічними горами.

~2~

Не ходи війною на землю цю,

Не тобі тут панувати й жити!

Тут сама земля вміє мстити

Та своїх героїв навік не полишити.

Раз підніметься могутній Дніпро

Повноводною ранньою весною,

Береги розсунуться, мов темна тінь,

І понесе стрімкою хвилею ворогів незваних —

У холодну, безвісну далечінь.

Встане лютий вітер з диких морозних лісів,

Коням гриви сплутає, очі димом засліпить,

Задихнуться коні під бурею в той же час,

І розвіється з вітром назавжди ворожий страх.

Прокинеться степ — величний, таємний,

Стежини завзято заплута до зорі,

А місяць шепотітиме голосом страшним

І ворогів покарає шляхом непростим.

Земля вбере в себе кров чужого війська

Та навік закриє їх темною собою,

Щоб згодом, через мирні, щасливі роки,

Тут все зацвіло соняхом і чистою росою.

А власних синів земля підійме міцно,

Рани загоїть божественною водою,

Рум'яних дівчат наповнить красою живою,

А вірних козаків — незламною снагою.

Дасть їм силу могутню, прадавню —

Волю предків, князів та забутих богатирів,

І встануть могутні духи над степами й морями,

Щоб мужність і мудрість в дітях відродити на віки.

А призраки ворогів будуть уздовж Дніпра до скону блукати,

І предки будуть подумки твердити:

«Запам'ятай: ця вічна держава помстить усім,

Хто йшов сюди з мечем, себе ж гублячи».

~3~

З віку у вік земля ця горіла,

Скільки бурь над нею люто ходило!

Та не раз народ у молитвах просив,

Щоб рідний дім у сльозах не потопивсь.

Хто приходив сюди з фальшивою усмішкою,

Хто вважав цей вільний народ слабким,

Кинув чобіт ворог просто  в обличчя,

Думав — зможе дух козацький укоротити,

Та згодом сам лишився в чорному полі —

Свою сліпу гордість і дурість хоронити.

Не знущайся над тим, хто слабкий,

Не махай перед обличчям лозою!

Часто той, хто був повалений,

Піднімається потужною грозою.

Весь народ стояв єдиною стіною,