9.

— Коту під хвіст... — гірко зітхнув я.

— Не гнівайся, Іларіоне. Пам'ятай головне: Я не створював людину для війни. Не створював її для жорстокості чи для того, щоб вона панувала над іншими через страх. Я створив її заради любові та чистої радості. І навіть сьогодні, після всіх століть ваших помилок, Я не перестаю вірити, що одного дня люди нарешті згадають, ким вони насправді задумані. Бо кожне серце, яке повертається до любові, наближає день, коли у світі стає менше темряви. І саме з таких живих сердець починається справжнє відродження людства. Знаєш... іноді навіть тварини нагадують Мені про справжню людяність більше, ніж ви. Дикий вовк убиває тільки для того, щоб вижити. Лев полює, бо він голодний. Вони не знають ненависті заради ненависті. Вони не вбивають заради фальшивої слави, не катують заради збоченого задоволення і не принижують слабших лише для того, щоб відчути власну велич. А ви? Ви робите все це, маючи розум! Маючи совість і великий дар свободи! Ви здатні роками вигадувати витончені причини, щоб нескінченно виправдовувати зло. Ви кажете собі: «Ну, такий уже цей світ...». Ні! Світ зовсім не такий. Світ став таким лише через ваші власні рішення. Ви самі руйнуєте все, що Я вклав у цю землю і цей світ. Не перекладайте на сліпу долю те, що народжується у вас усередині. Не звинувачуйте темряву в тому, що самі колись добровільно гасили світло. Ви вічно питаєте: «Де ж був Бог?!» А Я хочу запитати вас: «Де ж тоді було ваше серце? Де та справжня людина, яку Я створив?!» І після всього цього ви ще й звинувачуєте Мене у власних бідах, шукаючи в Мені ворога та ката.

— Дійсно... Це все через те, що Ти не дав їм того, про що вони благали?

— Саме так. За те, що Я не відповів їм так, як їм хотілося б. Але Я не засуджую. Добре розумію, що вам властиво боятися того, чого ви не можете осягнути чи пояснити. Проте запам'ятай: будь-яке покарання - це завжди лише закономірний наслідок ваших власних рішень, а не якесь особисте Моє лиходійство. Скільки ж часу має минути, аби ви нарешті дійшли до однієї простої мудрості: ви мусите стати справжніми хранителями всього живого на цьому світі.

— Людина? Хранителем цілого світу? — здивовано перепитав я.

— А хто ж ще?

— Але ж люди самі його й руйнують...

— Саме тому я й кажу про хранителів. Ваш світ - це аж ніяк не якась одноразова іграшка, яку можна використати, зім'яти й викинути. Ви досі не навчилися цінувати те, що Я дарував вам просто так - щоб ви насолоджувалися життям, жили вільно, у мирі та любові.

— Тобі видається, що ми надто багато всього зіпсували...

— Так. Тому почніть нарешті берегти те, що маєте. Я довірив вам цей світ і, насамперед, одне одного. Не дозвольте цьому світу остаточно загинути... бо інакше Я змушений буду створити інший, але вже зовсім без вас.

— Це вже погрози? — майже усміхнено спитав я, відчуваючи, як холод пробирає до кісток.

— Скоріше, попередження, — відповів він, підмигнувши. — Вам було дано надто багато часу, але ви й досі перебуваєте на рівні «печерної людини», як ви самі ж це і називаєте.

Я тепер мовчав. Мені стало так сумно, але Господь м’яко запевнив мене, що цей момент просто треба пережити й обдумати. Таке дивне відчуття завжди настає тоді, коли людський мозок починає сприймати речі зовсім інакше. Значить, десь глибоко всередині мене нарешті прокидається щось справжнє... людяне й любляче.

Я мовчки йшов поруч годин зо дві, доки не згадав те одне питання, яке гризло мене весь цей час:

— Знаєш... Я ніяк не можу зрозуміти одне. Коли людина бере до рук зброю і йде на чужу землю, вона ж усе одно залишається людиною. Що ж відбувається в неї всередині, коли вона починає руйнувати, катувати, знущатися, вбивати? Вона ж завжди має вибір. Може покласти зброю. Може сказати: «Ні, я цього не робитиму». Невже якісь гроші, сліпий наказ чи тваринний страх можуть стати сильнішими за людське життя?

— А що тебе змусило взяти до рук зброю, Іларіоне?

Я затримав подих і чесно зізнався:

— Страх.

— Так, Іларіоне, — спокійно підтвердив він. — Не кожна людина, яка бере до рук зброю, робить це заради грошей. Дехто йде захищати свій дім. Дехто - через невідворотний обов'язок. Хтось іде через страх, а дехто... справді шукає в цьому владу, наживу чи хворобливе відчуття власної величі. Але запам'ятай головне: жоден, навіть найсуворіший наказ не здатний зняти з людини особистої відповідальності за її власний вибір.

— Навіть якщо це прямий наказ командира? — перепитав я, відчуваючи, як у грудях стискається серце.

— Навіть тоді. Наказ може пояснити мотив чи обставини, але він далеко не завжди здатний виправдати жорстокість. Бо Я дав людині свободу волі зовсім не для того, щоб вона перекладала свою совість на чиїсь чужі плечі. Людина може згодом виправдовуватися: «Я лише виконував наказ». Але пролита кров ніколи не запитує, хто саме дав команду стріляти. І власна совість - також. Зрештою, вбивати людині стає легше лише тому, що вона навчила себе цинічно не бачити живого серця в іншому.

— А гроші? — тихо запитав я. — Що роблять гроші з людиною на війні?

— Гроші можуть купити комфорт, — продовжив він тихим, але твердим голосом. — Можуть купити тимчасову владу. Але вони не повинні мати влади купувати людську совість. Та якщо людина сама призначила грошам найвищу ціну в житті, вона одного дня неминуче продасть те, чого продавати не можна ніколи: власну гідність, честь і свободу. Навіть життя іншого. Але найстрашніше починається набагато раніше. У ту саму мить, коли людина переконує себе: «Мені все можна». Ось там і бере початок незворотне падіння.