7.

Я прокинувся ввечері. Весь у якійсь траві, з колючками, що застрягли у волоссі. Довкола стояла абсолютна тиша. І тільки зараз до мене дійшло, наскільки ж мені, трясця, щастить — незрозуміло як, але я досі живий.

Хотілося їсти. Одна груша мені на один зуб, а що я міг знайти в лісі? Хіба що траву. Пам'ятаю, як дід розповідав, що за часів Голодомору вони їли кору дерев. Невже мені випаде нагода повторити його долю? Поки що ні. Я ще не настільки голодний, але матиму це на увазі.

Бога знову не було поруч. Я прочекав кілька хвилин, сподіваючись знову рушити в дорогу - невідомо куди й навіщо. І скільки мені доведеться отак повзти? А може, справді водить колами...

— Господи! Та скільки можна?! Скільки ще триватимуть ці страждання?!

Мене знову нахлинули паніка та розпач. Я, наче мале немовля, сидів під деревом і чекав, що ось-ось прийдуть батьки й знайдуть мене. За годину я зрозумів: ніхто вже не прийде. Я залишився сам. Второпавши, що далі чекати не можна, я підвівся й поповз далі. Я більше не хотів бути тим жалюгідним «інвалідом», що тільки й вміє, що плакати. Зрештою, я ж доросла людина!

Мацаючи холодну землю, я раптом відчув, як рука безпорадно провалилася в порожнечу. Серце завмерло, а тіло пройняв крижаний жах - піді мною прірва. Та в наступну секунду крізь гущавину донеслися голоси. Голоси! Там, унизу, хтось був. Схоже, хлопці облаштовували табір на ніч і збиралися лягати спати. Блискавка надії прошила свідомість: я не один! Вони врятують мене, допоможуть!

Я лише встиг подумати, як безпечно спуститися, коли якийсь невидимий, підлий поштовх вибив ґрунт з-під ніг. Повітря вирвалося з грудей, і я полетів у темряву. Удар був нищівним. Товста суха гілка з силою врізалася в висок - в очах спалахнув білий спалах, а головою розлився пекучий, тупий біль. Свідомість миттєво згасла. Напівмертвим тілом я покотився крутосхилом донизу, збираючи боками гостре коріння й каміння, аж поки з глухим сплеском не впав у якийсь ставок. Крижана, обпалююча вода затягнула моє безвільне тіло в глуху темряву.

***

Опритомнів я вже на березі десь глибоко вночі. Зовсім поруч лунали голоси, але я був ніби паралізований - мозок геть відмовлявся слухатися.

— Мертвый. Идем.

Відчувши, як у горлі клубочиться бридка вода, я з останніх сил перекотився на бік і почав її випльовувати. Легені палали вогнем, розриваючись від кашлю. Ногу знову пройняло диким болем, а про голову й казати годі - розколювалася на частини. Суха гілка шкрябнула по обличчю так, що тепер через брову й щоку заляже шрам. На язиці відчув солоний, металевий присмак - із розсіченого ока текла кров. Крізь сльози я схилився до не надто чистого ставка, намагаючись змити її.

— Не плач, Іларіоне, — пролунав за спиною голос Бога.

Я здригнувся, немов побитий собака, і різко обернувся.

— Ти... — процідив я крізь закривавлені зуби, задихаючись від люті.

— Нам треба йти, — зовсім спокійно відповів він.

— Йти?! Де ти був, коли я знайшов людей?! Чому не допоміг мені?! Якби не ти, я б не впав з тієї гори! Де тепер мені їх шукати?!

— Я допоміг.

— Справді?! Чим?! Тим, що страждати мені не заважав?!

— То були не твої люди, Іларіоне, — з гіркотою й майже пошепки додав Господь. — Якби не це... вони б просто вбили тебе. Падіння врятувало тобі життя. Я намагався відвести тебе від них.

— Що... дурниці якісь... І я маю дякувати тобі за це?!

— Ні. Я розумію твій розпач. Але я казав тобі не раз: «Довіряй мені». Ти живий.

— Я думав, ти покинув мене. Де ти був, коли я падав?!

— А ти думав, довіра до Мене означає, що ти ніколи не впадеш?

Бог повільно підійшов упритул і присів на одне коліно, дивлячись мені просто в очі.

— Довіряти Мені не означає, що з тобою ніколи не станеться нічого болючого.

— Але ж я міг померти! Я міг втонути!

— Міг.

— Ти зовсім не допомагаєш!

— А ти хочеш, щоб я викладав тобі наперед кожен крок?

— Так. Так було б простіше.

— Але це зовсім не довіра, — заперечив Він. — Якби ти знав, що впадеш, ти б злякався. Якби знав, що ворог поруч, ти б сховався. А якби заздалегідь знав, що падіння тебе врятує, ти б усе одно не зрозумів, що це частина твого порятунку. Але не все, що відбувається з тобою, роблю Я.

— Тоді що ж зробив Ти?

— Я не дозволив твоєму падінню стати кінцем. Ти злишся на мене, і я розумію чому. Не бійся казати мені про це.

— І ти не образився?

— Ні. Мені навіть не потрібно, щоб ти розумів мене щохвилини. Найголовніше - щоб ти чув мене і не переставав слухати.

Я замовк. У голові все ходуном ходило. Перевалило за північ, і від цього шлях не здавався світлішим. Мені треба було рушати далі. Що ми й зробили з Богом. Разом. Я раптом зрозумів, що просто був нетерплячим. Хотів усього і зразу! І через це поплатився. Якби я тоді зачекав на Нього, Він би показав мені інший шлях - обійти тих нелюдів! І нічого зі мною не сталося б! - це Він пояснював мені вже дорогою, поки я не перебив його і не змінив тему.