6.

— Ти знову все ускладнив. У мене голова вже болить.

— Трохи, — усміхнувся Бог. — Ходімо далі.

— У мене вже сил немає. Давай зупинимося. А то ще трішки — і я тобі душу віддам.

— Я знав, що в тебе гарне почуття гумору. Присідай.

Я ліг на спину та прикрив очі. Вже світало, але спати не хотілося. Ці балачки змусили мій мозок видавати в рази більше нових питань. Я знав, що не повернуся до війська, а нова професія майбутнього священика мені навіть почала подобатися. Можливо, я спробую себе в цьому. Я хотів, щоб те, що я почув за два дні, дізнався весь світ. Я хотів просто щось змінити.

— Слухай, я часто чув, як люди кажуть: «Я б був кращим президентом», «Я знаю, як потрібно керувати країною», «На його місці я зробив би все правильно». Невже вони справді думають, що це так просто? І тоді я поставив у приклад тебе... Можливо, людина навіть не уявляє, яка відповідальність лежить на тобі за весь світ, за кожне життя, за все живе. Чи не схоже це, хоча б трохи, на відповідальність тих, кому довірено керувати державою?

Чоловік усміхнувся.

— Іларіоне... Порівнювати людську владу з моєю не можна. Бо я бачу те, чого не бачить жодна людина. Та в одному ти маєш рацію. Чим більше людей довірено твоїй відповідальності, тим важчою стає кожна дія. Збоку майже кожне рішення здається простим. Зсередини воно часто складається з десятків наслідків, яких ніхто не бачить. Ти думаєш мене не судять? Кожен день я чую тільки скарги, як і будь-який президент.

— То чому люди так легко судять?

— Бо судити завжди легше, ніж нести відповідальність. Ви зараз цим тільки й займаєтеся — судите. Більше ви нічого не робите. Тільки патякаєте. Чекаєте, поки все зроблять за вас. А потім скаржитеся. Могли б за цей час зробити багато чого корисного. За війну відповідають не тільки люди, які пішли на фронт. Не треба перекладати цю справу тільки на їхні плечі, бо вони там... Коли людина дивиться здалеку, вона бачить лише вершину гори. Той, хто стоїть на ній, бачить і прірви, і бурю, і тисячі доріг, кожна з яких має свою ціну. Іноді люди думають, що влада — це право наказувати. Насправді ж влада — це обов'язок відповідати за наслідки своїх рішень.

— То вони помиляються, коли кажуть: «Я легко впорався б»?

— Людина не знає ваги чужого хреста, доки не підніме його сама. Не поспішай думати, що будь-яке рішення очевидне. Особливо тоді, коли від нього залежать мільйони життів. Це не означає, що правителів не можна критикувати. Навпаки. Влада потребує чесних запитань і таких же чесних відповідей. Потребує контролю. Бо кожна людина може помилятися. Але пам'ятай різницю між пошуком правди й гордовитою впевненістю, що ти вже знаєш усі відповіді. Той, хто шукає владу заради слави, рано чи пізно стане її рабом. А той, хто приймає її як служіння людям, щодня відчуватиме її вагу. Найважче в керуванні — не ухвалювати рішення. Найважче — жити з їхніми наслідками. Спробуй керувати тисячами людей: уяви мурашник, де кожна мураха повзе в один бік, інша — в інший, і ти маєш до кожної підійти так, щоб вона не накоїла лиха. Деякі й слухати не будуть тебе, хоч скажи ти їй слово двадцять разів. Саме тому мудра людина не поспішає мріяти про високу владу. Вона спочатку вчиться бути відповідальною за тих, хто вже поруч із нею. Бо той, хто не зміг із любов'ю подбати про мале, навряд чи зможе справедливо подбати про велике. Люди хочуть керувати тисячами, але вони так і не навчилися керувати собою і своїми власними бажаннями.

— Жорстоко.

— Але справедливо. Варто пам'ятати, що влада не зможе врятувати усіх. Але влада мусить мати в собі совість і любов.

— А не зробить це правителя слабким? У нас називають таких «тюхтієм».

— Слабкою любов робить лише людина, яка не розуміє, що це таке. Правитель не повинен сідати на трон, щоб здаватися вищим за всіх. Правитель повинен сідати на трон, щоб показати, наскільки низько він може схилитися, щоб підняти того, хто впав. Що й роблю я. Я є Любов. Я є велична доброта. Це має бути й у вас кожному, бо ви створені за моєю подобою, за моїм образом.

— Я це собі на лобі запишу.

— Будь такий ласкавий.

— Я й не знав, що ти маєш почуття гумору.

— А як ти думаєш, хто його створив?

— Ти? Невже? Нащо?

— А навіщо ти тоді смієшся зараз?

— Бо мені смішно.

— Ось і вся відповідь, — розвів Господь руками.

— Це занадто просто.

— Чи не ти раніше скаржився мені, що люди все ускладнюють?

— Я, але...

— Я дав вам здатність усміхатися, бо життя не повинно складатися лише із серйозності. Інакше ви були б просто роботами й не пізнали б радості. Чи не ти часом декілька років тому сміявся з прізвища Сосюра?

— Боже... Годі. Я був молодий і дурний.

— І зараз такий.

— Я думав, що розмова з тобою має бути серйозною, бо ти... Бог.

— І?

— Ну, ти ж є могутність, велич і все таке...

— А хіба велич не може усміхатися? Ви часто думаєте, що святість має бути похмурою. Але знову ж таки, я ніколи не вимагав, щоб ви боялися мене. Я завжди відкритий для вас. Просто прийди до мене. Посидь біля мене. Подивися мені в очі. Повернися в мій бік. Посмійся, поплач зі мною. А не «прийди, покайся і піди» — я не люблю цих ваших висловів. Довіряйте мені, розмовляйте зі мною з любов'ю і не бійтеся сказати зайвого.