4.

— Страх… — задумливо повторив я. — Але я досі не можу збагнути одного. Що коїться в серці того, хто розпалює війну? Як людина доходить до межі, де чуже життя перетворюється на ніщо? Чому влада, гроші, амбіції чи страх усе це втратити стають дорожчими за людські долі? Що ще, крім страху, штовхає її в цю безодню?

— Жодна дитина не приходить у цей світ із прагненням убивати. Кожне серце Я створюю для любові — Я вже казав тобі це. Але уяви собі сад. Серце, як і сад, потребує постійного догляду. Якщо роками зрощувати в ньому гординю, ненависть, жадобу та страх, вони зрештою заглушать усе живе. Жорстокість не розквітає за один день — це довгий шлях крихітних кроків. Спочатку людина знаходить виправдання для дрібної брехні. Потім заплющує очі на першу несправедливість. Далі переконує себе, що заради «великої мети» цілком припустимо пожертвувати чиїмось життям. І зрештою перестає бачити в інших людей. Для неї вони стають лише цифрами. Ресурсом. Інструментом для втримання влади. Саме тоді й починається найстрашніше.

— Що саме? — тихо спитав я, відчуваючи, як від цих слів холоне все всередині.

— Коли людина перестає дивитися іншому в очі, — м’яко, але з гіркою точністю відповів Творець. — Адже поки ти бачиш перед собою живий погляд, відчувaєш чийсь біль - зробити зло невимовно важко. Та варто лише таврувати людину як ворога, перешкоду чи інструмент для досягнення мети, і серце стихає. Не тому, що воно замерзло, а тому, що його перестали слухати. Тривале виправдання зла діє як отрута: воно поволі глушить відчуття, і сумління вкривається товстим шаром байдужості. Тоді й народжується те, що ви любите називати «потворою, яка не знає жалю».

— Але чому саме влада так нівечить людей? — знову втрутився я. — Чому від багатства й сили так легко втратити розум?

— Влада не змінює людину — вона лише оголює те, що роками ховалося в глибині її душі. Показує її справжнє обличчя, знімаючи всі маски. Усі ваші паперові домовленості, угоди й гарантії — це лише спроба відтягнути час, доки справжня суть не вирветься назовні. Для смиренної душі влада стає важким хрестом і служінням. Для гордої — руйнівною спокусою панувати. Золото та статки самі по собі не є злом, не варто винуватити сталь чи монети. Вони — лише інструмент. Проблема виникає тоді, коли людина починає поклонятися владі, багатству чи власному гордому імені. Вони захоплюють у серці місце, яке мало б належати любові. І з цієї миті людина більше не питає: «Що є правильним і праведним?». Вона знає лише одне питання: «Що вигідно мені?».

— То війни народжуються в…

— Війни народжуються значно раніше, — перебив мене Господь. — Вони народжуються в людському серці. Спочатку там помирає співчуття. Потім - правда. Потім - повага до людського життя. І лише після цього починають говорити гармати. Найстрашніша трагедія не тоді, коли людина втрачає багатство. І навіть не тоді, коли втрачає владу. Найстрашніше - коли вона втрачає здатність бачити в іншій людині Мій образ. Бо від тієї миті вона не тільки руйнує міста. Вона починає руйнувати саму себе. І знаєш, Іларіоне… Саме тому Я прошу людей берегти своє серце більше, ніж свої скарби. Бо всі великі війни починаються не зі зброї. Вони починаються з тієї миті, коли людина дозволяє ненависті оселитися там, де колись жила любов. Навіть якщо ця ненависть нічим не підкріплена. Вона просто існує. Це ви називаєте «безумством».

— Тільки я не можу зрозуміти одного, — стиха мовив я. — Чому між Україною й Росією століттями виникало стільки болю? Вся ця ненависть… сварки, здавалося б, на рівному місці. Навіть зараз ми досі намагаємося приборкати один одного. Чому нашу землю знову й знову намагалися підкорити? Чому мені здається, що нас так важко приймають такими, якими ми є? Невже нас так щиро ненавидять?

— Ходімо. По дорозі розповім.

Я ще раз ковтнув трохи води й виснажливо поповз у невідомому напрямку. Бог мовчав. Чи то зважував кожне слово, чи то просто давав мені час зібратися із силами. Лише за двадцять хвилин, коли ми нарешті дісталися відносно рівної дороги й я важко перебрався на інший бік лісу, Він уперше заговорив:

— Іларіоне… Не плутай дії держав із серцями всіх людей. Жоден народ не складається лише з ненависті. І жоден народ не складається лише зі святих. У кожній країні є ті, хто прагне миру, і ті, хто обирає силу замість діалогу.

— Але чому тоді історія повторюється?

— Бо історія не рухається сама. Її творять людські рішення. Іноді правителі починають вірити, що велич держави залежить від того, скільки земель вона контролює. Тоді вони перестають бачити в сусідах рівних. Починають бачити лише території, вплив і владу. І якщо поруч живе народ, який хоче сам визначати своє майбутнє, це може сприйматися як загроза їхнім прагненням.

— То причина не в тому, що українці такі чи росіяни інші?

— Ні. Не народи приречені ворогувати. Люди роблять вибір. Деякі вибирають співпрацю. Інші - панування та брудні слова. І питання не в кількості. Питання в силі кожного з вас. Інші не хочуть прокидатися. Вони роблять те, що їм скажуть. Вони не думають. Не мислять. Не мають свого духу в серці. Тільки чекають, що хтось їм скаже, як потрібно діяти, і потім звинувачують: «Мені так сказали, і я так зробив. Я виконував наказ». Перекладають всю відповідальність на іншого. Коли бажання панувати стає важливішим за повагу до свободи іншого, тоді й народжуються довгі конфлікти. Ось чому Я дав вам свободу с самого початку, і ніколи не забирав її у вас. Чи вам було б приємніше, коли Я би хлестав вас батогом, як стадо корів? Можу це влаштувати, якщо хочете. Можливо… до вас щось дійте. Я дав вам свободу, а ви все одно чимось незадовільні. Самі себе загнали в капкан. Ви всі звикли злітатися на багно. І йдете за іншими, бо вони туди йдуть. І тільки одиниці слідують за моїм голосом. Чому ви не йдете за мною? Думаєте, що я нічого вам хорошого не дам? Чому не йдете туди, куди Я вам говорю йти?