3.

Мені в обличчя повіяло слабеньким вітром. Я почув шелест листя. Я навіть був тепер радий, що знаходжуся не сам. Навіть не розумію, як би зміг подолати таку велику відстань наодинці з собою. Я сповз з каменю і поліз далі. Радувало, що хоча би дощу не було.

Природа завжди манила мене. Не раз було таке, що вона закривала нас із побратимами від куль. І мені стало цікаво:

— Слухай, а правда, що сама природа стоїть поруч із нами? Наче ліси приховують, річки оберігають... Чи це лише я один так уявляю? Природа справді може допомагати людині?

— Іларіоне, людина й природа ніколи не були чужими одна одній. Я створив їх не для боротьби, а для життя разом. Тому не дивуйся, коли серце відчуває між вами невидимий зв'язок. Коли люди люблять свою землю, вони починають бачити її інакше. Ти воював, постійно вслухався в тріск гілки, крик сича. Природа вміє попереджати — вам лише треба навчитися чути й бачити її. Згадай, сину мій, навіть та сама печера сховала тебе і твоїх побратимів у своїй пітьмі від ворогів, котрі вас переслідували.

— Що? Звідки ти це знаєш? — здивувався я й аж задер голову, щоб подивитися в його очі.

— Навіть пітьма може стати добром. Ви досі не навчилися тільки це правильно використовувати.

— Чекай, чекай. Ти нещодавно казав, що зло — це чорний колір у людині. Я так аналізую, що пітьма...

— Я сказав, що зло народжується з людського вибору. Не з темряви. Я створив ніч не для того, щоб ви боялися монстрів і використовували її як прикриття для брудних справ. Я створив її для насолоди. Я дав вам ніч для відпочинку, для кохання. Щоб ви могли подумати, спокійно видихнути, почути власні думки, заспокоїтися... Та сама тінь навіть дає відпочинок від палючого сонця, а ви навчилися тільки боятися і все перекрутили по-своєму.

— Дивно виходить. Я завжди думав, що світло перемагає темряву... Чи щось таке.

— Ваш ворог — не темрява. Вашим ворогом є страх. Незнання. Небажання зрозуміти те, чого ви боїтеся. Світло не завжди має перемагати темряву. Іноді світло просто показує людині, як пройти крізь неї. День і ніч ніколи не змагаються між собою. Ваш філософ Григорій Сковорода писав: «Ніхто не може вбити в собі зло, коли не виявить спершу, що таке є те зло, а що добро». Він наголошував, що темрява і зло не є окремим демоном, якого треба перемогти десь назовні; людина спершу повинна побачити його в собі.

— Видається, я так багато чого не знав.

— Не звинувачуй себе за це. І в мене зустрічне питання: печера сховала вас від смерті. Ніч дала вам час втекти. То невже темрява стала злом лише тому, що ви її боїтеся? Ви навіть боялися, щоб темрява не підвела вас і міцно обійняла.

— Годі... я зрозумів, — безсильно вимовив я.

Від цих розмов у мене чомусь почала крутитися голова. Боже збав утратити свідомість просто посеред лісу! Мені довелося сісти під деревом, відчуваючи, як холодна краплина скотилася по шиї. У мене, здається, почалася температура. Бог присів поряд зі мною, а потім я нічого не пам'ятаю.

***

Прокинувся я ближче до ночі. Поряд зі мною нікого не було, і я чомусь розплакався, знову бачачи перед собою розмиті картини лісу. Я нікого не бачив, можливо, все-таки це була моя хвора уява. Ноги я вже практично не відчував, а живіт так забурчав... я думаю, мене всі звірі почули. Від злості та печалі я стукнув кулаком по дереву, і мені на голову щось впало. Якесь знущання, наче!

Я декілька хвилин намагався намацати те, що впало. І є! За запахом я зрозумів, що це була груша, і з диким апетитом з'їв усе до останньої насінини.

— Боже... дякую тобі, — крізь сльози вимовив я.

— Нема за що! — з усмішкою долунав до мене голос.

Я знову з криком аж підхопився. І знову побачив перед собою чоловіка, який стояв за два метри від мене.

— То мені це не примарилося? — мовив я сам до себе, почухавши потилицю.

— Я радий, що з тобою все гаразд. Давай, нам треба рухатися далі.

Я витер солодкі уста рукавом, прийняв зручне для себе горизонтальне положення і поповз слідом. Мій настрій покращився від того, що я був точно впевнений: глуздом я не поїхав. Я ще живий, і в мене є надія повернутися додому. Не хотілося згинути таким молодим під грушею.

— Ти виглядаєш значно ліпше, — заговорив до мене Бог першим. — Твої слова гріють мені серце, Іларіоне.

— До речі, хотів тебе запитати ще зранку... Чому нашу мову почали забороняти? Чим вона так заважала? Коли між людьми стався цей розкол?

— Мені подобаються твої питання, Іларіоне. Жодна мова не народжується для того, щоб ворогувати з іншою. Мова — це пам'ять народу. Саме тому ті, хто прагне повного панування, іноді намагаються послабити не лише меч, а й слово. Бо якщо людина забуде свою мову, їй буде важче пам'ятати, ким вона була.

— Добре, а чому це сталося саме з українською?

— Історія знає багато часів, коли різні держави хотіли зробити всіх однаковими. Їм здавалося, що так буде легше керувати. Тому з'являлися заборони, обмеження, накази, які торкалися української мови, книжок, освіти й культури.

— Я пам'ятаю, мій дід розповідав про це. В мене від такого аж нудьга. Людям немає чим більше зайнятися?