Розділ 1. Селфі з оракулом

Заряд: 43 %

Якби мені хтось сказав, що найважливіше рішення в житті я ухвалю в музейних бахілах, я б розсміялася. А потім виклала б цю фразу в сторіз із підписом «мотивація на понеділок».

Але був четвер. І мені було не до сміху.

Я плелася в хвості екскурсійної групи Тернославського замку й водночас робила три речі: знімала стелю, відповідала начальниці й рятувала заряд телефона. Заряду було сорок три відсотки. Начальниці — сто.

Ілона: Віро, клієнту потрібен вірусний контент. Замок, легенди, містика. Щоб люди плакали і підписувались.

Ілона: І щоб без дешевизни.

Ілона: Але бюджет мінімальний, ти ж розумієш 🙏

Я розуміла. Я завжди розуміла. Мене звати Віра Голуб, мені двадцять п'ять, я SMM-менеджерка туристичної агенції «Мандруй з душею», і розуміти — моя суперсила. Моя друга суперсила — вміти подати будь-що. Протікаючий дах я назву «автентичною атмосферою», а триста сходинок до вежі — «кардіо з видом на вічність».

Третьої суперсили, яка вчасно ставила б телефон на зарядку, у мене не було. Учора я до другої ночі дивилася серіал про корейського лікаря, який закохався у свою пацієнтку, а та виявилася його сестрою, а потім — не сестрою. Через це зранку зарядка опинилася на тумбочці, а телефон у кишені, і не навпаки.

Добре, що в сумці лежав повербанк. Рожевий, із наліпкою єдинорога, завжди повний. Не тому, що я така організована, а тому, що його заряджає мама, коли приходить до мене «просто подивитися, чи ти жива».

На слові «мама» телефон, звісно, завібрував.

Мама: Ти поїла?

Мама: Там у замках холодно, вдягни шапку.

Мама: І не лізь нікуди, ти мене знаєш.

Я знала. Тому відповіла коротко — «Поїла, в шапці, ніде не лізу» — і збрехала тричі в одному повідомленні. Рекорд навіть для мене.

— Панове, не відставайте! — пролунало попереду таким голосом, що мимоволі хотілося вирівняти спину й здати домашнє завдання.

Екскурсію вела пані Стефанія Орестівна — сухенька жінка в окулярах на ланцюжку, з указкою, яку тримала, як фехтувальниця шпагу. Група складалася з дванадцяти пенсіонерів з Житомира, однієї втомленої вчительки з двома школярами й мене. Пенсіонери були чудові. Особливо пан Богдан, який знімав усе на відеокамеру дві тисячі восьмого року випуску й коментував уголос: «Так. Стіна. Камінь. Добре».

— Перед вами Лицарська зала, — оголосила пані Стефанія. — Шістнадцяте століття. Фотографувати можна. Без спалаху! — Вона подивилася просто на мене. — Спалах шкодить фрескам.

Я слухняно вимкнула спалах і зробила кадр. На фото фрески вийшли схожими на розмоклу акварель, а пан Богдан у кутку — на привида. Чесно кажучи, привид мені подобався більше. Привиди добре заходять в охоплення.

За вузькими вікнами темнішало. Синоптики обіцяли «можливі короткочасні опади», і небо над пагорбами вже набиралося фіолетового, як синець. Десь далеко глухо перекотився грім.

— О, гроза, — зраділа пані Галина, подруга пана Богдана. — У грозу в старих замках завжди щось трапляється.

— Що трапляється? — спитав один зі школярів.

— Світло вимикають, — авторитетно сказав пан Богдан. — Так. Світло.

***

Скарбницю ми пройшли швидко: там лежали три монети, ложка і грамота, на якій хтось колись розписався так розлогою загогулиною, що її можна було виставляти окремо як твір мистецтва. Потім були кухня, каплиця і довгий коридор із портретами Тернославських. Усі пани на портретах мали однаково ображений вигляд, ніби художник щоразу недоплачував їм за позування.

А потім ми зайшли в Округлу залу.

Тут було холодніше, ніж деінде. Не по-музейному холодно, а якось... особисто. Наче холод знав, що я прийшла, і вирішив привітатися. Стіни, оббиті потемнілим оксамитом, глушили звуки, і навіть пан Богдан примовк.

Посеред зали, за червоним шнуром на мідних стовпчиках, стояло щось високе, завішене важкою бордовою тканиною.

— А це, — пані Стефанія вперше за всю екскурсію знизила голос, — найзагадковіший експонат нашого замку. Дзеркало Оракула.

Я миттю ввімкнула камеру. Сорок один відсоток. Нічого, на легенду вистачить.

— За переказами, дзеркало привіз пан Ярема Тернославський із далекої подорожі. Звідки саме — невідомо. Сам пан про це ніколи не розповідав, а коли його питали, відповідав: «Звідти, куди вам не треба». — Пані Стефанія поправила окуляри. — Кажуть, хто подивиться в нього в годину грози, побачить свою долю.

За вікном, ніби за командою, гримнуло. Пані Галина зойкнула й ухопилася за пана Богдана. Пан Богдан ухопився за камеру.

— А ще кажуть, — вела далі пані Стефанія, явно задоволена ефектом, — що дзеркало не просто показує. Воно кличе. Тисяча сімсот сорок третього року замкова покоївка Гафійка пішла протирати дзеркало. І більше її ніхто ніколи не бачив.

— Отакої, — прошепотіла вчителька.

— Разом із ганчіркою, — додала пані Стефанія.

— Ганчірку шкода, — сказав пан Богдан. — Тоді ганчірки були добрі. Лляні.

— А можна його побачити? — спитав школяр.

— Ні. Дзеркало закрите для огляду з тисяча дев'ятсот дев'яносто восьмого року. За рішенням дирекції. — Пані Стефанія стиснула губи так, ніби рішення дирекції було пов'язане з чимось, про що вона воліла б не розповідати. — Проходимо далі, панове. Попереду Бальна зала.

Група потяглася до виходу. А я лишилася стояти, бо в моїй голові вже складався пост.

«Дзеркало, що краде дівчат. Його не відкривали майже тридцять років. Ми — перші, хто...»

Ні. «Ти б зазирнула в дзеркало, яке бачить твою долю?» І фото. Одне фото, де я стою поруч, а тканина трішки відхилена, і в темряві ледь видно раму. Таємниче. Атмосферно. Ілона заплаче від щастя, а клієнт — підпишеться.

Я озирнулася. Останнім виходив пан Богдан, і він знімав стелю.

Лізти за шнур було погано. Я це знала. Я взагалі виросла чемною дитиною, яка не їла пісок і не чіпала розетки. Але я також знала, що контент сам себе не зробить. І що бюджет мінімальний.