10 травня.
Даринка.
Сьогодні я прокинулась о восьмій годині ранку від дзвінка відеозв’язка батьків. У них там лише почалось десяте травня, адже у них дванадцята ночі. Я тільки-но розплющила очі та сіла, зразу відповіла на дзвінок.
— З днем народження, доню! — сказала голосно мама з посмішкою до самих вух.
— Дякую. Ви не спите спеціально, щоб мене привітати?
— Так — сказала мама. Я знаю, що вони лягають спати десь в одинадцять, а тут спеціально не лягли спати заради мене.
— Як ти? Як справи?
— Нормально. Ось зараз встану та поїду в офіс. Роботи купа, робити не переробити.
— Тільки ти не засиджуйся на роботі, адже здоров’я треба берегти, а нерви тим більше — сказав тато. Він повторив фразу, яку мені завжди говорить Арсен. Ось саме такі слова.
— Я знаю, тату. Дякую, що подзвонили.
— Ми сумуємо за тобою. Ось би ти до нас ще раз приїхала.
— У мене поки часу не те щоб приїхати до вас не має, а взагалі нормально виспатись та відпочити — я позіхнула.
— Не вбивай себе на роботі, Дарино. Краще трохи відпочити, а то голова не буде думати тверезо.
— Я все розумію — ми ще поговорили трохи, а після батьки пішли спати, а я почала збиратись на роботу. У мене дійсно багато справ, які треба вирішити. З того часу коли Арсен поїхав у відрядження мені дуже самотньо. Я не можу довго бути на самоті, бо починаю думати про все погане, що сталося та може статися. Арсен мені писав, але вже п’ять днів від нього ні слуху, а я все ж чекаю на його дзвінок. Сподіваюсь, що ввечері він мені подзвонить і ми хоч і на відстані, але відсвяткуємо наш спільний день народження. Але зараз лише робота та нічого більше.
Я привела себе до ладу, а саме вмилась, зробила макіяж, зробила зачіску велику дульку, а також одягла червоний костюм та білу блузку. Сьогодні вирішила хоч трохи собі покращити настрій зовнішнім виглядом. Вийшла з квартири та у дверній ручці побачила букет квітів. Цікаво, хто цей букет міг залишити? Квіти — розкішні білі троянди, а в них записка. Я зайшла у квартиру та почала читати пошепки записку.
“Дорога, Даринко. Вітаю тебе з днем народження. Я не забув коли воно у тебе... й досі пам’ятаю. Бажаю тобі всього найкращого. Сподіваюсь, що твоє життя складається найкращим чином. Завжди буду тебе любити.
P.S. Андрій”
Андрій? Серйозно? Він мене кинув, а тепер ще й з днем народження вітає? Хоча... хоч щось позитивне від нього за весь цей час. Але як він пам’ятає про мій день народження? Для мене це питання, адже часу дуже багато минуло. І він міг би з легкістю забути його, а тут така несподіванка та навіть не знаю приємна чи ні. Просто не розумію.
Я поставила квіти у вазу, не важливо, що вони від Андрія, адже щось то повинно нагадувати про моє свято. Після зачинила двері та побігла швидко сходами вниз. Хоч би не запізнитись на роботу. Не хочу запізнитись, не хочу, щоб Ігор мене довго чекав.
Приїхала в офіс та запізнилась на п’ять хвилин. Швиденько зайшла в офіс та підійшла до дверей свого кабінету. Біля них стоїть Ігор та тримає букет троянд.
— Доброго ранку, пробач, що запізнилась. Пішли працювати — я вже дістала ключ.
— Почекайте — я подивилась на замісника — нічого страшного, що запізнились, сьогодні ви маєте повне право аби запізнитись.
— У якому сенсі?
— Сьогодні ж у вас день народження. Тому, вітаю вас — він віддав мені квіти які тримав у руках.
— Дякую — я усміхнулась. А день таки почався добре, що приємно.
Ми пройшли в мій кабінет, а Іра пішла ставити букет троянд у вазу та сказала, що занесе квіти у кабінет, бо щось то повинно нагадувати про свято, бо у кабінеті панує тільки робота та рутина. Я не була проти аби вона занесла квіти. Тож ми з Ігорем всілись на стільці та почали працювати. За п’ятнадцять хвилин до мене зайшла Іра та не тільки з квітами, а ще й з якимось кошиком та повітряними кульками.
— Іро, а що це таке?
— Я так розумію це вам хтось подарував, бо приходив кур’єр та сказав, що це вам — я встала, підійшла до Іри, а потім забрала кошик з рук секретарки. А вона тим часом поставила вазу з квітами на тумбочку, де в принципі ніколи нічого зверху не стоїть. А я тримаючи цей кошик почала його розглядати. У кошику багато солодощів, а саме шоколадні цукерки, карамельки, зефір та багато чого смачненького. А серед всього цього лежить записка.
“З днем народження, люба подруга. Я знаю, що ти на роботі, бо ніяк без неї прожити хоча б день не можеш. Тому ось мій тобі подарунок. Сподіваюсь настрій твій покращиться.
P.S. Данієль та Енні”
Як приємно отримати від них подарунок. Дан й справді знає, що я навіть у свій день народження буду на роботі та обов'язково щось робити, а не плювати у стелю. А у цьому році, то обов’язково. Але він про проблеми не знає, бо я не хочу йому про них говорити, думаю, що розберусь сама з Ігорем. Нехай Дан не хвилюється з цього приводу. Тим більше він й досі подорожує Штатами. Він сказав, що хоче побувати у кожному штаті. І сказав, що коли приїде додому, то перше, що зробить так це перевірку в компанії. У нього теж за головного залишився замісник, якого звати Ендрю.
Ми розбираємось з паперами та програмами вже години чотири та зрозуміли, що зголодніли та й до цього втомились. Тому я запропонувала Ігорю пообідати разом на що він погодився. Сказав, що обідав би сам, а самому обідати якось не весело. У цьому то я його підтримую на сто відсотків. Ми спустились на другий поверх та зайшли у ресторан. І перше, що я зробила коли ми сіли, взяла винну карту. Завдяки Арсену про вино я знаю багато чого цікавого. Ми у нього в погребі пробували багато різних типів вин, скажімо були як сомельє. Тепер я можу розрізнити вино та сказати чи хороше воно, чи ні.
— Випиймо вина — сказала я, Ігор подивився на мене.
— А як же робота? Після цього думається не дуже...