23 глава, Дарина, Андрій

Два тижні потому.

Даринка.

Два тижні пролетіло дуже швидко. Я кожен день була в офісі, ми з Ігорем розбирались у всьому. І мені здається чим більше ми намагаємось зі всім розібратись тим більше у нас з’являється проблем. У мене таке відчуття, наче ми в болоті. Чим більше рухаємось тим глибше йдемо на дно. І це мене бісить до неможливості. Але є у мене один великий позитив після роботи та й до неї, а саме Арсен. Він мене підбадьорює як може. Ми з ним всі вечора проводимо разом. Він мені нагадує, що працювати дуже багато це погано для здоров’я, а нервувати тим більше. Але, що зробити якщо у мене пішло таке життя. За ці два тижні, я п’ять днів поспіль жила в Арсена. У нього напрочуд затишний будинок, не дивлячись на те, що він живе один... ну, звісно ж як можна забути про милу Грейсі. Кожну ніч ми лягали спати, Арсен проганяв Грейсі з ліжка та вона все-одно приходила та спала у нас під ногами. Я казала, що це нічого, що все добре, але Арсен був іншої думки.

За весь цей час я пропускала свої заняття з повітряної гімнастики про яку Арсен дізнався нещодавно та дуже здивувався цьому. І він сказав, щоб наступне заняття я не пропускала та піде зі мною подивитись як я займаюсь цією повітряною гімнастикою. Тож вже вечір коли у мене повинно бути заняття, воно йде після діточок такого віку як дочка Андрія. Ми під’їхали до будівлі та зайшли у неї. Адміністраторка зразу мені видала цікаву інформацію. Вона сказала, що дівчинка Аліна з якою я приходила перший раз запитувала про мене. А саме коли я тут була востаннє.

Я переодяглась в костюм та вийшла у зал, Арсен сів на лавку, щоб дивитись як я займаюсь. Мені згадалось коли Андрій так само дивився на мене. Тож почалось заняття, я іноді дивилась на Арсена, який весь час дивився саме на мене. На його обличчі можна було побачити усмішку. Він весь час що й робив усміхався.

Коли ж заняття закінчилось, я переодяглась у нормальний одяг та вийшла до Арсена він на мене подивився бо ж ненадивився на мене за весь час поки було тренування.

— Дарино, я й не думав, що ти ось так класно можеш виконувати всі рухи. Тепер я розумію, чому у тебе є так багато медалей з гімнастики.

— Що, тобі дійсно сподобалось?

— Авжеж — сказав він, а мені на душі аж тепло стало.

— Коли я займаюсь повітряною гімнастикою, то відпочиваю та забуваю все погане, що відбувається зі мною. Це як антистрес для мене... ну, звісно ще й собаки. Ти думаєш, що я просто так не проти аби Грейсі спала у нас в ногах.

Арсен почав сміятися з моєї фрази.

— Тепер то все зрозуміло. Поїхали повечеряємо у якомусь ресторані. У мене є до тебе важлива розмова.

Ми сіли в автівку та поїхали до найближчого ресторану, а це виявився ресторан японської кухні.

Ми сіли за столик, офіціант дала нам меню. Але ми впранципі знали, що будемо їсти. Тому швидко замовили великий сет суші на двох. І поки нам робили це замовлення Арсен сидів мовчки та задумливо дивився в одну точку. Я ж взагалі не розуміла, що відбувається та яка важлива розмова на мене чекає. І нарешті він відволікся від своїх думок та подивився на мене, а нам офіціантка принесла замовлення та поставила на стіл.

— Дарино, я не знаю навіть як почати цю розмову... та сказати тобі це варто — ми почали їсти.

— Що саме?

— Річ у тім, що мені треба їхати з країни...

— Що? — я ледве б і подавилась.

— На деякий час — сказав швидко він поки я не впала у паніку — я їду у відрядження в Канаду, а після в Штати. Мені треба вирішити деякі питання щодо роботи — я подивилась сумним поглядом на Арсена, але розуміла, що якщо треба то варто їхати.

— Скільки тебе не буде в країні?

— Два тижні... може трохи більше, але я буду тобі писати та дзвонити.

— Я все розумію, якщо треба їхати, то їдь.

— Я б з радістю взяв тебе з собою, але...

— У мене є багато не вирішиної роботи — додала я, а Арсен тільки кивнув головою — коли їдеш?

— Завтра ввечері — я важко зітхнула, а обличчя все ж залишалось сумним.

— Я тебе проведу... хм як виходить, я одна буду святкувати свій день народження.

— А коли він у тебе? Ти мені не казала.

— Десятого травня.

— Я тобі подзвоню. Тим більше у мене також в цей день день народження.

— Серйозно? — запитала здивовано я.

— Так — Арсен посміхнувся.

Після такої розмови та вечері ми поїхали до мене додому. Завтра середа, тому нам треба відпочити. Мені від роботи в офісі, а Арсену перед вильотом у Канаду. Цікаво, коли він дізнався, що йому треба летіти у відрядження? Приїхавши додому, ми майже зразу лягли спати. Сьогодні я востаннє виходить за два тижні сплю в обіймах цього чудового чоловіка. Який я так розумію закоханий у мене. Він декілька разів мені це казав, мене це аніскілечки не здивувало, бо саме так він на мене дивиться. І каже, що рад, тому, що підійшов до мене у клубі. А я здається закохуюсь в нього. Але є велике “але” — це Андрій, про якого я думаю щодня. І мені це неоднаразово казав Арсен. Але його це ніяк не чіпляє.

Вечір наступного дня. Ми з Арсеном вже стоїмо у залі очікування. Він мене міцно обійняв.

— Сумуватиму за тобою, Даринко — прошепотів він мені на вухо, що мурахи пробігли тілом.

— Я теж сумуватиму — я подивилась на нього, а на очі виступили сльози. Я пригадала той момент коли мене ось так проводжав Андрій. Тільки є відмінність, Арсен повернеться скоро в Україну, а я тоді їхала назавжди.

— Сподіваюсь пошвидше побачити тебе знову біля себе — він міцно поцілував мене у губи, а після відпустив — мені вже час йти.

— Ти ж не забувай мені писати.

— Авжеж. Писатиму тобі щодня — він взяв валізу та пішов до пункту перевірки документів. А я стою та дивлюсь на нього. Це ж треба кохати одного чоловіка, а в іншого потрохи закохуватись. Я не розумію як це можливо. І не дивлячись, що Андрій залишився з Алісою, я й досі його кохаю...