19 глава, Дарина, Андрій

Три дні потому.

Даринка.

Я прилетіла три дні тому додому. Прийняла душ та зразу поїхала в офіс не дивлячись, що дуже стомилась з дороги. Зустрілась з Ігорем, він розповів всю сумну ситуацію. І я зрозуміла, що у нас дійсно великі проблеми. Весь день ми провели у моєму кабінеті розбираючись з проблемами всі інші працівники теж працювали по максимуму. І розійшлись по домах лише пізно ввечері. Мене тоді додому підвіз Ігор. Він бачив на скільки я втомлена та на міському транспорті додому не доїду. Я тоді прийшла додому, прийняла душ та лягла спати, бо тільки це й в змозі була зробити.

Сьогодні день також почався з роботи. Привела себе до ладу та поїхала в офіс. Вчора наче трохи розібрались з однією проблемою, але вона тільки як крапля в океані.

Мене біля мого кабінету вже чекає Ігор. Він як завжди тримає шкіряну теку в якій лежать важливі папери. Але сьогодні у нього в руках також був ноутбук, який лежить у чохлі.

— Доброго ранку — сказав він.

— Доброго ранку, ну, що ж пройдімо в кабінет та продовжимо працювати — сказала я та відчинила кабінет, а після подивилась на Іру — Ірино, зробіть нам дві чашки чорного чаю.

Іра як чекала мого наказу, бо зразу встала та почала робити. А ми в цей час зайшли в кабінет та розклали всі папери та включили комп’ютери. Почали працювати над цими проблемами, тобто вирішувати їх. Досиділись до того, що дуже втомились. Ми вирішили зробити собі годинну перерву. І якраз мені подзвонив Андрій. Вперше з вісім днів він мені подзвонив.

— Слухаю — сказала на автоматі я, бо коли працюю, то саме так й відповідаю, але зараз я так сказала спеціально, бо називати його коханим я більше не можу. Ось дізнаюсь його рішення, а після й подумаю, як його називати “коханий” чи “зрадник”.

— Привіт, ти де зараз? Можемо зустрітись?

— Я зараз в офісі. Можемо зустрітись на першому поверсі у кав’ярні, де завжди обідали разом.

— За десять хвилин буду, бо недалеко знаходжусь. Чекатиму тебе там — сказав він та поклав слухавку.

Десять хвилин пройшли як одна хвилина. Я спустилась на перший поверх та зайшла у кав’ярню. За одним зі столиків вже сидить Андрій. Сидить та дивиться в одну точку, задумався то це сто відсотків. Я підійшла до нього та сіла за стіл.

— Прийняв рішення? — почала з головного я, бо роботи в офісі купа й треба повертатись туди якомога швидше.

— Так... — він подивився на мене — Дарино, знай, я тебе кохаю та кохати ніколи не перестану — почав він — коли я тебе побачив... я не просто так до тебе приїхав, я згадав, як я тебе кохав та й зараз це почуття у мене до тебе є. Знай, що ти для мене дорога... але у мене є сім’я та обов’язки перед дружиною та донькою. Мені складно було прийняти це рішення... я довго думав про все, що відбувається. Ти перевернула моє життя... моє спокійне життя, рутину. Життя стало яскравішим з тобою, але я не можу ось так піти з сім’ї, тому вибач мені. Я залишаюсь з Алісою. Ти собі знайдеш кращого, ніж я. І я в цьому впевнений.

— Сподіваюсь, що ти зробив правильний вибір... — мої очі налились слізьми — ну, що ж значить мені немає місця у твоєму житті, тому мені краще піти — я встала зі стільця та кулею вилетіла з кав’ярні. Не озираючись назад побігла до ліфта на якому можна піднятися на той поверх, на який мені треба. На щастя в ліфті нікого не було й ніхто не бачив як я плачу та витираю сльози. Вибір Андрій зробив та не в мою користь. Ну, що ж це його рішення. Він вирішив бути з Алісою. Я розумію, що у нього сім’я, але навіщо треба було до мене приїжджати? Сказав, що згадав як мене кохає, а тепер зробив мені боляче, розбив моє серце. Краще б не приїжджав не так би боліло! А так дав надію на майбутнє, а спільного майбутнього у нас не буде. Інна таки була права. У нас й справді немає спільного майбутнього.

І все ж я правильно сказала мамі, що Андрій з сім’єю, а я сама. Я як відчувала, що вибір буде не в мою користь.

Я забігла в офіс та подивилась на Іру.

— Ірино, я буду у себе в кабінеті, але для всіх мене вже немає. Зрозуміли?

— Звичайно, Дарино Владиславівно.

Зайшла в кабінет та замкнула двері зсередини. Кинула сумку на стілець та лягла на диван, а після почала плакати. Сльози лились наче рікою.

За десять хвилин я заспокоїлась, відчинила вікно. А після витягла з сумки цигарки та попільничку, підійшла до вікна та почала курити. Знаю, що тут не можна курити, але йти у приміщення де це можна робити аж ніяк не хочеться. Не хочу, щоб мене ось таку заплакану хтось побачив. Не хочу нікого бачити взагалі. Після промови Андрія я взагалі нічого не хочу. Він мені приніс тільки біль. Ця каблучка та клята клятва... одруження та сім’я... приїзд до мене та слова “Я хочу з тобою провести цей час”... а тепер “Я залишаюсь з Алісою”. Це все не правильно. Він дає мені надію, а після ось так легко й забирає. Це ніяк не назвати як жорстокість до моїх почуттів. Він робить мені боляче та навіть не думає про це. Краще мені про нього забути. Але як?

Докуривши другу цигарку, я зняла каблучку, яка мені не давала жити цілих десять років та викинула її у вікно. Це варто було зробити ще вісім років тому, як казав мені Дан. Як шкода, що я його не послухала. Зараз би так не страждала. Зачинивши вікно, я лягла на диван та почула голос Ігоря, який підійшов до Іри.

— Дарина Владиславівна у себе?

— Так, але просила аби ніхто її не турбував. У неї наче настрій якось змінився чи мені здалось. Не знаю...

— Зрозуміло. Якщо що, то я у себе — сказав Ігор та пішов. Його кабінет знаходиться навпроти мого. Тому де він, не важко здогадатись.

Весь день я не виходила з кабінету та нічого не робила. Я просто лежала та намагалась заспокоїтись. Сильно все ж я прив’язалась до Андрія за ці п’ять місяців. От чому так складається, проблеми в компанії... величезні проблеми в компанії, а тепер плюс до цього розлучення з Андрієм. За що доля мене так карає? Що я не так зробила?