17 глава, Дарина

Даринка.

Я прокинулась від того, що мене моя люба Кері почала своїм личком доторкатись мого обличчя. Тим самим почала його лоскотати, я розплющила очі та сіла на ліжко.

— А хто тут мене будить? — я почала гладити свою любу Кері. І тільки-но я це запитала як до мене прибігли Арчі та Діас. Вони також застрибнули на ліжко. І я виявилась в оточенні моїх любих собак. Не вистачає тільки Міки. Ці чотири собачки для мене як антистрес, якщо немає повітряної гімнастики.

Просидівши з ними на ліжку десять хвилин, я встала та пішла вмиватись. В дзеркалі я побачила себе усміхнену, бо я приїхала до батьків просто відпочити від всіляких дурних та не приємних думок. Від Андрія та його божевільної дружини. Від щоденної рутини в офісі та засідань з якими запросто може справитись Ігор.

Я вийшла з кімнати вже одягнена у джинси та футболку, а в руках тримала джинсову курточку.

— Доброго всім ранку — сказала я, коли побачила батьків та бабусю. Я з нею обійнялась, бабуся рада мене бачити. Останній зідзвон я її не бачила, тому дійсно скучила за нею. О восьмій ранку ми всі поснідали. Мої батьки встають рано, бо татові на дев’яту на роботу та й мама їде на роботу, ось тільки на десяту. Вона працює в фотостудії фотографом. А до нас приходить о дев'ятій годині жінка, яка доглядає бабусю. Бабуся б могла й сама побути, але мама за неї хвилюється, тому й найняли сиділку, так би мовити. Я її знаю, тому знайомити мене з нею не треба.

Після сніданку я пішла на прогулянку зі своїми собачками, що зазвичай робить мама перед тим як піти на роботу. Я йду по набережній та дихаю свіжим повітрям, автівки тут рідко їздять, тому повітря дійсно свіже. Йду та бачу знайоме обличчя хлопця. Ми зрівнялись та він зупинився.

— Дарино, це ти? — запитав він. І я згадала цього хлопця. Це Метью з яким я зустрічалась до переїзду у Львів. Той хто мене кинув по відеодзвінку, сказавши, що кохання на відстані це погана ідея і що він знайшов мені заміну.

— Метью?

— Так. Як справи? Давно не бачились.

— Авжеж давно не бачились. Більше ніж десять років, якщо я не помиляюсь.

— Точно, трохи більше, ніж десять років. То як справи?

— Нормально. Ось вирішила навідати батьків, тому приїхала.

— Почекай. Твої батьки живуть тут?

— Так. І я десять років жила тут. Пів року тому повернулась в Україну, а ти...

— Я три місяці тому знову сюди переїхав. Мені тут подобається більше. Ти ж розумієш все дитинство прожив тут.

— Ех, розумію... а я тому й повернулась в Україну.

— А як в особистому житті?

— Нормально, але не заміжня ще — не скажу ж я йому про те, що у мене є коханий, який має свою сім’ю. Це б якось звучало дивно.

— А я одружений на Лізі, пам’ятаєш таку?

— Пфф... звісно що пам’ятаю. Це ж на неї ти мене проміняв. То у вас все добре?

— Чудово просто — сказав він, а я відчула, що мої собачки вже просяться йти у сторону будинку.

— Пробач, мені треба йти.

— Зустрінемось ще — сказав він, розвернувшись махнув рукою на прощання.

— Не думаю — сказала пошепки я та пішла у сторону будинку. Я так розумію, що у всіх все добре окрім мене. Щось моє життя в плані особистого взагалі не складається... на жаль.

Весь інший час коли прийшла додому, я провела у своїй кімнаті. Просто лежала на ліжку, читала електронну книгу та думала про все. Думки все лізли в голову. І від них на жаль я відпочити не зможу. Все згадувався Андрій та його дружина, яка влетіла наче куля в мою квартиру та почала шукати свого чоловіка. Вона б його знайшла, але ж я їй не дала цього зробити. А після й коханого прогнала з квартири. Коли прийшли батьки ми разом повечеряли, я зайшла у свою кімнату та сіла на пуф та почала дивитись у вікно. На вулиці вже сутінки, автівки їдуть повз нашого будинку. А я сиджу та згадую щасливі миті життя в одинадцятому класі. Як до мене підбігли два однокласники, як я здивувалась, коли зрозуміла, що вони близнюки. Мої спогади перервала мама. Вона заглянула у кімнату.

— Даринко, поп’єш з нами чай?

— Ні, дякую. Я краще пройдусь вулицею.

— А не пізно?

— Ні. Я просто хочу подихати свіжим повітрям — я подивилась на маму.

— Добре. Тільки будь обережною.

Мама вийшла з кімнати, а я переодяглась з домашнього одягу в джинси, кофту та ще до того одягла худі, на капюшоні є вушка як в котика. Взяла сумочку та спустилась на перший поверх, взулась в білі кросівки та вийшла з будинку. На вулиці прохолодно та все ж пройтись непогано, трохи провітритись. Я пішла у протилежну сторону пляжів. Недалеко є каміння на якому можна посидіти, хоча й небезпечно. Дійшовши туди, я вилізла на каміння та сіла на них. Почала дивитись на хвилі, які були великі, вони розбивались об це каміння, а краплі долітали до мене. Я сиджу, а спогади все ж не покидають мене. Згадую нашу розмову з Андрієм після балу, тоді коли він зізнався мені у коханні та наш перший поцілунок під снігопадом. Це було дуже романтично. Як зараз пам’ятаю нашу розмову:

“ — Дякую за запрошення на свято та за приємно проведений час.

— Це тобі дякую — він тоді посміхнувся — шкода, що ми не отримали корони.

— Та то пусте, головне те, що вечір пройшов чудово.

— Почекай, я маю тобі дещо сказати.

— Що саме? — він мене тоді поцілував і я все зрозуміла та все ж він тоді продовжив говорити.

— Я закоханий у тебе, Даринко”.

Це дуже приємні спогади. А після як все було по-своєму цікаво та романтично. І пам’ятаю Новий Рік у компанії його друзів, які прийняли мене як рідну. І його подарунок ця футболка та браслетик. Футболка у мене є й зараз, але вона вже затерта. Її б не погано викинути та рука не підійматися. Згадується його реакція на мій подарунок йому на день народження. Це його здивоване обличчя та питання “Серйозно?”, а після й міцні обійми. Та це вже все в минулому, а зараз я навіть не знаю, що буде. Про майбутніх нас я не можу думати, адже вибір за ним. Я не думала, що коли приїду у Львів, то дізнаюсь про таке, що доведе мене до сліз та істерики. Через всі ці спогади по моєму обличчю покотились сльози. Вони текли мимовільно. А ще й вітер піднявся, тому я вирішила, що досить сидіти на тому камінні та краще йти додому, адже вже дійсно темно.