14 глава, Дарина, Андрій

Тиждень потому.

Даринка.

Цей тиждень минув цікаво. На наступний день після того, як познайомилась з Аліною, все ж ходили у секцію повітряної гімнастики. Це наче вчора було, щасливе обличчя Аліни та відкритий рот Андрія після того, як дізнався скільки треба платити за заняття.

А сьогодні у мене важлива подія. Вперше за дванадцять років в Україну приїжджає Данієль з Енні. Вона то взагалі тут буде вперше. Тож я встала о четвертій ночі, щоб поїхати в аеропорт. Дан з Енні прилітають о п’ятій ранку. А мені треба зібратись та до нього ще доїхати. Я знаю, що вони рівно о п’ятій у залі очікування не будуть та все ж хочу зробити так аби я їх почекала, ніж вони мене. Я то впевнена, що вони не заблукають, але краще зразу зустрітись.

Через годину я вже стою у залі очікування та чекаю своїх друзів, які ось з хвилини на хвилину повинні бути біля мене. З дверей виходять люди, а я досі не бачу ні Дана, ні Енні. Як тут раптом відчуваю як хтось до мене підійшов та закрив мої очі долонями.

— Вгадай хто — я почула знайомий голос.

— Дан — відповіла коротко я, а він прибрав руки. Я повернулась до хлопця. І дійсно переді мною стоїть Данієль та Енні.

— Привіт — сказав він та міцно мене обійняв, що я на мить припинила дихати. Він мене відпустив, а потім я обійнялась з Енні.

— Привітик, як долетіли?

— Добре... ти ж знаєш з комфортом. Але є одне “але”, та про нього потім розповім.

— Ну, так. Поїхали до мене. Я сподіваюсь, що ці два тижні ви поживете у мене. Ви ж не бронювали номер в готелі?

— Ні.

— Ось й добре — Дан взяв валізи та ми пішли до виходу з аеропорту. Я взяла на прокат автівку, тож ми зразу поклали валізи у багажник, сіли та поїхали до мене. По дорозі Дан розповідав, як вони летіли. Виявляється біля нас летіла пара з дитиною.

— Їй на вигляд років два не більше — додала Енні.

— Ця дівчинка майже весь час капризувала, довелось спати у навушниках. Включив собі класичну музику та й заснув.

— Зрозуміло, ну, що ж тоді приїдемо буде нагода побути у тиші — я почала сміятись.

Ми під’їхали до мого будинку, а після я припаркувала автівку та й вишли з неї. Всі разом пішли у мою квартиру. Коли зайшли, друг та його наречена з самого порогу почали її роздивлятись. Знявши свій одяг, ми пройшли на кухню.

— У тебе затишна квартира.

— Дякую. Будете пити чай чи каву? Чи може поснідаємо?

— Ні їсти ми не хочемо...

— А ось від кави не відмовимось — перебила Данієля Енні. Я почала робити каву, Енні в цей час пішла прийняти душ, а Дан сидить за барною стійкою та дивиться на мене.

— Як давно тебе не бачив... скучив.

— Сильно скучив, що вирішив приїхати — сказала я, а Дан тільки кивнув головою.

— До речі, як там в офісі справи?

— Все нормально, а, що?

— Я хочу подивитись яка у тебе компанія. Поспілкуватись з робітниками. Коли починається робочий день? — я подивилась на годинник, а після поставила три чашки з кавою на стіл.

— Через дві години, о дев’ятій. Якщо хочеш поїхати, то я повинна подзвонити своєму заміснику, що приїду. Він знає про твій приїзд, але я йому сказала, що можливо я не приїду в офіс.

— Дзвони.

Я взяла телефон та знайшла номер свого замісника. А після не вагаючись натиснула на кнопку “Подзвонити”. На іншому кінці дроту слухавку взяли зразу. Таке відчуття, що він чекав на мій дзвінок. Я включила голосний зв’язок.

— Доброго ранку, Ігорю. Не розбудила?

— Доброго ранку, Дарино Владиславівно. Ви ж знаєте, я ваш дзвінок ніколи не пропущу. Ви щось хотіли?

— Так. Я дзвоню, щоб попередити, що я з Данієлем приїдемо в офіс. Підготуй всі документи та попередь всіх про наш приїзд.

— Добре. Буде зроблено. О котрій ви будете? — я подивилась на Дана.

— О десятій — пошепки сказав Дан.

— О десятій годині будемо в офісі, щоб до цього все було готово.

— Я вас зрозумів.

— Тоді до зустрічі — я поклала слухавку. Дан подивився на мене.

— А замісник у тебе, на перший погляд, відповідальний.

— Звичайно. Коли мене немає в офісі все ідеально завдяки йому. У нього всі ходять по струнці. Словом не дає нікому розслабитись.

— Молодець.

— До речі, як тебе представити? Данієль просто чи Данило Богданович? — так, Данієля саме так звали до переїзду. Ну правда без по батькові, просто Данило. Дан почав сміятися.

— Моїм ім’ям, тобто Данило Богданович. Так офіційніше. Не хочу аби робітники називали мене просто Данієль. Треба хоч якісь рамки поставити між мною та ними, так би мовити.

З душу вийшла Енні, ми всі попили кави, а після Дан пішов у душ. А я з Енні почали розмовляти про все, що відбувається в Америці. Вона мені багато чого цікавого розповіла.

Рівно о десятій ми приїхали в офіс. Біля моїх дверей нас вже чекав Ігор та Іра, моя секретарка.

— Ігорю, познайомся — це Данило Богданович, співвласник нашої компанії — він потиснув руку Дану.

— Приємно познайомитись.

— А це Анна Матвіївна, юрист у компанії в Америці — Енні я представила як Аня, бо вона сама так сказала. Вони теж потиснули руки. Енні й справді юрист в нашій компанії в Америці — вона сьогодні буде працювати з Русланом.

Я попросила Іру зробити нам чотири чашки чаю. А самі зайшли у мій кабінет. Ігор поклав на мій стіл шкіряну чорну теку з документами. Я її відкрила та почала дивитись. А замісник почав пояснювати, де які документи. Я їх роздивилась, а після дала документи Данієлю. Він переглянув всі документи. На це у нього пішло хвилин двадцять, бо дуже уважно все роздивлявся. Навіть запитання ставив. На які відповідала я, ну й Ігор казав, те, що я могла пропустити. Словом у Данієля ніяких претензій не виникло. Він сказав, що все добре, а після попросив аби всі працівники, які є зібрались в залі, де ми іноді всі збираємось та обговорюємо важливі питання.