11 глава, Андрій, Дарина

Місяць потому.

Андрій.

Цей місяць пролетів, що оком не встиг кліпнути. Даринка на тиждень їздила до Марини, тому тиждень я проводив на роботі та з донькою. У Аліси з’явилась справа, але не така важка як минулий раз. Зараз вона дома знаходиться частіше, частіше з нами проводить час. Але працює з дев’ятої до шостої, що доводиться у школу заводити доньку мені та й забирати також. Знову рутина, тільки вона трохи змінилась, стала трохи яскравішою завдяки Даринці. Я кожен тиждень раз чи два у неї буваю. Аліна в цей час знаходиться або з Алісою або з моєю мамою, коли дружина сильно зайнята.

Сьогодні робочий день вже закінчився, додому я не поспішаю, тобто не прийду. Алінка кудись на екскурсію з класом поїхала на цілих три дні. Аліса сказала, що буде весь день в офісі та можливо, що до самого його закриття. Тому у мене час аби побути з Даринкою. Я їй вже подзвонив та сказав, що їду. Вона мені сказала, що вже чекає. Ми бачились з нею п’ять днів тому, тому скучили один за одним. Я приїхав до неї о шостій вечора, вона вибігла мене зустрічати та знову цей пристрасний поцілунок на початку зустрічі. Сьогодні я купив їй квіти, цукерки та вино. Даринка пішла ставити квіти у вазу, а я зняв своє пальто та пройшов у квартиру. Досі не можу повірити, що це квартира Даринки, що вона її купила. Ми з Алісою живимо тільки в орендованій як колись Даринка зі своїми батьками. Тільки у них була причина на це, а ми просто не хочемо купувати квартиру, але купили машину, до того ж не давно, взяли прям з салону.

Я підійшов до барної стійки, Даринка дістала в цей час два келихи. А після вже хотіла відкривати вино та це за неї зробив я. Ми випили по ковтку. Даринка дивиться на мене.

— Весь час хочу тебе запитати та все забуваю, ти займаєшся ще баскетболом?

— Ні. Мені вже не можна важкі фізичні навантаження.

— Це через той шрам на грудях?

— Помітила все ж.

— Звісно. Він помітний, то, що це через нього?

— ...Так. Три роки тому... у мене був інфаркт, що довелось операцію робити — я стенув плечима.

— Жах — Даринка ледь не подивилась цукеркою — у такому то віці інфаркт?

— Жив у постійному стресі. Робота, донька, байдужа дружина і так далі. А ти не покинула свою повітряну гімнастику?

— Ні. Повітряна гімнастика — це як антистрес для мене зараз. Тільки так можу розслабитись. Цікаво, а тут ще працює та секція в яку я ходила?

— Так. Частенько проїжджаю те місце та бачу як там займаються гімнастикою.

— Це добре. Треба буде туди піти.

— У нас скоро буде зустріч однокласників. Підеш зі мною?

— Я подумаю, а взагалі цікаво як вони змінились.

— О, дуже змінились. У нас цих зустрічей вже було три. Але я тільки на одній був. Це було два роки тому.

— Розкажеш щось про них... про кого знаєш.

— Інна закінчила лінгвістичний факультет. Зараз працює перекладачем. Таня вивчилась на акторку та працює у театрі. Матвій лікар педіатр. Про Сашка та Тоню ти вже знаєш — сказав я та раптом ми почули як задзвенів телефон мій. Діставши його з кишені, подивився хто дзвонить.

— Дивись хто дзвонить — я показав Дарині телефон.

— Відповіси на дзвінок?

— Якщо ти не проти.

— Відповідай — сказала спокійно Даринка, а я натиснув на кнопку “Відповісти”. Мене зразу побачили Сашко та Тоня.

— О де це ти? — налетів із запитанням Сашко. Він звичайно ж знає як виглядає моя квартира та й на роботі у мене був декілька разів. Нас до речі мій начальник переплутав. Запитав щось у Сашка, а той не знав, що й відповісти. А після зрозумів, що це зовсім не я, коли я зайшов у кабінет.

— Вгадай з трьох раз.

— Хм, якщо ти не на роботі та не дома... можливо у Дарини — припустив він, а я просто повернув телефон у сторону, де сидить Даринка з келихом вина.

— Вгадав з одного разу — сказав я — так, я у Даринки.

— Це Дарина? — запитала здивовано Тоня.

— А, що дуже змінилась?

— Звісно. Тебе й не впізнати.

— Ага, якби я тебе побачила на вулиці, то дійсно б не впізнав. Андрій казав, що ти змінилась. Але й подумати не могли, що настільки сильно — Даринка почала сміятись, а після зробила ковток вина.

— Та, ось вирішила проекспериментувати.

— І у тебе таки вийшло. До речі, ти знаєш, що у нас зустріч випускників буде?

— Андрій ось це щойно мені казав.

— Підеш? Якщо так, то ти вразиш там всіх... особливо дівчат — сказала Тоня.

— Я сказала, що подумаю. Але зараз впевнена, що піду — сказала Даринка. Ми ще трохи поговорили з моїм братом та його дружиною, а після попрощались.

Ми почали цілуватись та невдовзі опинились у ліжку. Лежимо під ковдрою. Її голова лежить у мене на грудях не доторкаючись до того шраму.

— Наші однокласники знають, що ми розлучились?

— Здається, я їм цього не казав. І Сашко з Тонею також. Тому думаю, що вони нас вважають досі парою — я посміхнувся.

— Ну, то й добре, бо слова Інни підтвердяться — Даринка підняла голову та подивилась на мене — вона казала, що ми довго не будемо зустрічатись та що у нас немає майбутнього як у пари.

— Вона це казала?

— Може не такими словами, але сенс у цих словах був саме таким.

— Тоді їй треба показати, що це не так — я подивився на неї, а після ми знову почали цілуватись.
Ось так у розмові, лежачи у ліжку у нас пройшов вечір. А завтра знову рутина. Робота, сім’я та все тому подібне.

Даринка.

Місяць пролетів весь у роботі, окрім одного тижня. Я їздила у Київ до Маринки. Дуже за нею скучила, ми ось так з нею зустрілись через довгих десять років. Вона мене звісно запрошувала на їх весілля, та я на жаль не змогла приїхати. Але ми не втрачали зв’язок та майже кожен тиждень розмовляли по відео. Я нарешті побачила її діток Міланку та Матвія. Вони прям якісь янголятка. Міланка спокійна та розумна дівчинка, а Матвій теж хороший хлопчик. Як тільки ми зустрілись він весь час посміхався. Коли я його взяла вперше на руки, він мені ледь сережки не вирвав з вух. У мене вони були довгі. Марина тоді йому сказала “А хто тут хоче аби його побили по руцях”. Звісно, що ніхто нікого б не бив, тому це просто були слова. Вони мені виділили кімнату, де я жила весь тиждень. Дім у них звичайно красивий, нічого не скажеш. Макс постарався добре, Марина мені тоді коли я тільки-но приїхала, провела екскурсію. Я ходила по кімнатах з відкритим ротом. Це зовсім не моя квартира у Львові. А великий просторий будинок, є де бігати діткам. Цей дім так й хоче, щоб у ньому жили діти.