3 глава, Дарина

Спогади. 10 років тому.

Даринка.

Коли ми пройшли пункт перевірки документів, я зрозуміла, що тепер це все. А коли зайшли у літак, то аж сльози на очах з'явились, бо коли сиділи в очікуванні посадки я заспокоїлася. Летіли ми довго, що й поспати встигла й фільм подивитись та довго дивилась на фотографії де я та Андрій та весь час думала "Як він там? Що він робить? І який у нього настрій?"

Прилетіли ми у Чикаго, нас зустріли друзі мами. Вони представились як Богдан Сергійович та Аліна Станіславівна. Чоловік разом з моїм татом взяли валізи та пішли на вихід. Я з бабусею та мама з тіткою Аліною йшли разом. Мама почала розповідати про мене, всю мою біографію, а та своєю чергою про свого сина. З її слів він дійсно розумний. Ну, що ж подивимось який він. Доїхавши до якогось багатоповерхового будинку, ми дістали всі речі. Та пішли у середину. Виявляється, що ми будемо жити на десятому та одинадцятому поверсі, бо квартира у два поверхи. Зайшли у квартиру, я її роздивилась, а саме коридор. Але ми швидко пройшли у вітальню, як вони тут її називають "living room". На сходинках я помітила якогось хлопця. Він стоїть та дивиться на нас, а в його погляді я побачила якийсь холод. Раптом він розвернувся та швидко пішов на другий поверх.

— Він сьогодні не в настрої. Підемо краще пообідаємо — ми пішли на кухню, а тітка Аліна крикнула своєму сину — Данієлю, спускайся з другого поверху та будемо обідати!

— Зараз буду! — почулося нам.

Ми сіли за стіл, тітка Аліна з каструлі розлила по тарілках якийсь не зрозумілий, на перший погляд, суп. Ми почали їсти. Через декілька хвилин до нас приєднався цей хлопець. Він сів навпроти мене. І час від часу дивився на мене. Можливо, що сподобалась. Я з’їла половину тарілки супу.

— Дякую за обід. Хочу відпочити.

— Данієлю, покажи де Дарина може розміститись — Данієль без ніяких питань встав зі столу та пішов з кухні, я побігла за ним, бо він швидким темпом пішов. Хлопець взяв мою валізу, хоча я цього не просила.

— Ходімо на другий поверх. Будеш жити у моїй кімнаті... і якщо що це зовсім не моє рішення. Так вирішила моя мама — сказав він сухо. Ми зайшли у кімнату, біля стіни в дальньому кутку кімнати стоїть ліжко. Данієль показав на нього та я зрозуміла, що саме це й моє ліжко і мій куточок. Данієль поставив валізу біля ліжка, а після вже збирався виходити. Я попросила у нього пароль від вай-фаю. Він мені його продиктував, а після вийшов. Я ж лягла на ліжко та зразу написала Андрію. Він сказав, що чекатиме на моє повідомлення не важливо який час доби буде чи день, чи ніч, аби я тільки йому написала.

Весь день я просиділа у кімнаті, розклала декілька речей, спала та звісно без перегляду фото та відео з Андрієм не обійшлося. Після все ж довелось вийти з кімнати, бо захотіла прийняти душ. Повернулась у кімнату, коли Данієль вже сидів на ліжку з ноутбуком та щось дивився. Я лягла на ліжко та думала, що засну, але заснути я так й не змогла. Всю ніч я переписувалась з Андрієм. Заснула лише о четвертій ночі, а Андрій сказав, що пішов вчити наступний предмет який повинен бути на ЗНО. Розбудили мене о дев’ятій ранку. Ми всі разом поснідали. І Данієль сам вирішив провести мені екскурсію містом. Сказав, що погуляємо, поговоримо та просто познайомимось ближче. Від цього хлопця такої пропозиції я не очікувала, але як є. Ми тоді з ним добре провели час, були біля краплі у парку, а після й у кав’ярню зайшли. Він мені розповідав про перші дні в Америці. І як йому все не подобалось... як я його розумію. Я ж трохи розповіла про Андрія та про цікаві моменти мого життя.

Три тижні потому, після приїзду.

Нас залишили дома самих. Мої батьки з бабусею поїхали дивитись будинок, а батьки Данієля пішли на роботу. Ми прокинулись та були у шоку, що дома нікого немає. Привели себе до ладу. Як тоді пам’ятаю, я одягла футболку на бретельках та коротеньку спідницю. Це у мене такий костюмчик був. Дан на мене так тоді дивився, що просто слів немає. Чому я так одяглась? У квартирі було жарко, бо кондиціонер зламався, а за вікном +37.

— Ну й одяг ти вибрала — перша фраза яку я почула від Дана, коли він мене побачив.

— А, що? Мені так комфортно... А тобі ніяково дивитись на мене? — Данієль почав сміятись.

— Аж ніяк. До речі як на рахунок сніданку? Приготуєш щось? — це питання я не очікувала, адже думала, що Данієль завжди їсть якусь вівсянку чи щось типу того.

— Якщо чесно, я готувати не вмію — я стенула плечима та отримала здивований погляд обличчя свого нового друга.

— Серйозно? Я думав, що всі дівчата вміють готувати. Здивувала... Ну, добре. Ходімо на кухню я приготую — а тепер я на нього здивовано подивилась — чому так дивишся? Я вмію готувати, але роблю це рідко.

— Зрозуміло, тоді ходімо.

Ми зайшли на кухню, Данієль дістав якісь інгредієнти, а після подивився на мене.

— Підходь до мене. Буду тебе вчити готувати — він почав сміятися.

Словом він готував сніданок для нас двох. З часом ми робили сніданки разом, а після я сама. Данієль сказав, що я добре вже готую, тому він буде тільки дивитись на те як я готую. І ось таким чином я навчилась готувати. А тепер готую вишуканіші страви, ніж котлети та картоплю пюре. Ось це для мене занадто легко.

Два роки потому.

Я кожен день писала своєму коханому, але він не відповідав. У “нашому” листуванні були лише мої повідомлення, по типу “Привіт, ти як?” “Привіт, чому ти не відповідаєш? Я хвилююсь” і тому подібне. Я не отримала відповіді на ці повідомлення взагалі, тому перестала писати. Дан все бачив, як мені погано, що я весь час ходжу зі сльозами на очах та ношу телефон в надії отримати відповідь від Андрія. А відповіді все не було. Через деякий час я перестала думати про Андрія, та іноді згадувала його коли дивилась на каблучку. Не пам’ятаю скільки минуло часу як я перестала спілкуватись з Андрієм. Ми з Данієлем вирішили попити кави у студмістечку по закінченню пар. Як мама й казала, я вчилась з Даном на одній спеціальності. І мало того, що на одній спеціальності так ще й в одній групі.