1 глава, Дарина

Десять років потому.

Даринка.

Я стою біля дверей будинку в якому прожила десять років. Ми з батьками через два місяці після того, як переїхали в Чикаго орендували маленький будинок на околиці міста Чикаго. Тут так добре, та все ж хочу повернутися в рідну країну, знайти свого коханого з яким втратила зв'язок вісім років тому. Але я досі пам'ятаю його та кохаю. У Львові на мене чекає новенька квартира студія, яку я купила звичайно ж не без допомоги.

Я стою біля дверей будинку на мене дивляться мої батьки та Данієль, який приїхав спеціально проводити мене.

— Ти впевнена, що хочеш їхати?

— Так, я вже все вирішила.

— Ну, добре — мама мене міцно обійняла — тільки не забувай дзвонити — вона випустила мене з обіймів.

— Даринка, пам'ятай, якщо що я можу в будь-який момент до тебе приїхати — сказав Данієль.

— Я це знаю — ми з Данієлем обійнялись — ну, що ж мені вже час.

Я зі всіма попрощалась та поїхала в аеропорт. Не захотіла аби хтось мене проводжав, бо знову будуть сльози й все тому подібне. І я не хочу пережити це знову. Вийшовши з будинку я почула слова Данієля.

— Не хвилюйтесь за неї. Я впевнений, вона не пропаде. І до того ж ми будемо підтримувати наш зв’язок, адже працюємо разом — і він таки правий, ми ж працюємо разом, тому зв’язок точно не втратимо.

За десять років мого перебування в Америці я змінилась. Змінився мій стиль життя, повністю змінила свою зовнішність. Раніше я не фарбувалась чітко, так, щоб був видний макіяж. Робила собі легкий макіяж, що його майже не було видно. Зараз я фарбуюсь так, що мій макіяж можна побачити. А саме я роблю собі виразні чорні вії, користуюсь тональним кремом та фарбую губи червоною помадою. Також перефарбувала волосся, тепер я білявка. Мені цей колір подобається більше, ніж мій натуральний. Одяг у мене теж інший. Поза школою я одягала різні сукні, джинсові шорти й все тому подібне. Зараз мені подобаються костюми, не важливо які саме офіційні чи прості. Але все ж найкращий для мене костюм це джинсові штани, чорна футболка та джинсовий піджак. Та все ж іноді костюми я змінюю на сукні. Сукні, які облягають моє струнке тіло.

І ось я вже як місяць живу у своїй квартирі. Вона правда ще не досить добре облаштована. В ній не вистачає комфортного диванчика, але вже є два крісла. Є великий телевізор, який тільки вчора привезли та встановили. Я поки що його не дивилась, треба буде розібратись як та що працює.

Сьогодні у мене день почався весело. Я встала о шостій ранку, щоб обговорити з Данієлем деякі нюанси з нашого бізнесу. Річ у тім, що у нас є компанія в Америці і оскільки я переїхала в Україну, то ця компанія буде в Україні також. Бізнес у нас в Америці працює як годинник, все чітко, а тут він тільки починається, тому й виникають деякі труднощі. Ми обговорювали всі питання приблизно годину, а після ще спілкувались просто так. Він розповідав про наших батьків. Наші батьки один одного коштують. Сьогодні вони зустрілися та так погуляли, що приїхали до батьків Данієля та розійшлись спати. Загалом весело погуляли.

— Дан, я вчора дізналася, де живе Андрій — перевела я тему.

— Хочеш поїхати до нього?

— Так. Хочу побачити його, але це буде ввечері, бо хочу заїхати в офіс та по магазинах пройтись

— Ну, що ж, я напевно вже спати піду, бо завтра теж хочу заїхати в офіс. Розкажеш як все пройшло.

— Обов'язково. На добраніч тобі — я поклала слухавку. Ми з Данієлем розмовляємо коли у мене сьома ранку, тоді ж у нього одинадцята година вечора.

Весь день я була в офісі. Виявляється там є деякі проблемки, які треба було швидко вирішити, адже завтра є одна важлива зустріч. До нас навіть по відеодзвінку приєднається Данієль. Після офісу я швидко поїхала додому. Треба ж підготуватись до зустрічі з Андрієм. Вирішувати, що одягти не стала. Одяглась як завжди у все джинсове. Навіть тепла курточка була джинсова.

Я вийшла з будинку та зразу побачила, що під’їхало потрібне мені таксі. Я сіла та поїхала. Квартира Андрія знаходиться на іншому кінці міста. Я встигла задрімати, водій мене розбудив, я дала йому гроші та вийшла з таксі.

— Ось і приїхала — сказала пошепки я. Я легко зайшла у під’їзд, з нього виходила якась жінка. Я піднялась на четвертий поверх. Підійшла до квартири та видихнула, а після натиснула на дзвінок. Мені довго ніхто не відчиняв, я вже подумала йти. Як двері відчинила якась жінка.

— Чим можу вам допомогти?

— Андрій Іващенко в цій квартирі живе? — як тільки я це запитала, то почула голос коханого.

— Алісо, хто там прийшов?!

— Якась дівчина. Про тебе питає

Я побачила як до цієї жінки підійшов Андрій. Він подивився на мене та оторопів.

— Привіт — сказала я та усміхнулась.

— Алісо, йди до Алінки, а я скоро прийду — жінка пішла, а Андрій на мене подивився та посміхнувся — давно не бачились — він вийшов з квартири.

— Дійсно давно не бачились. А це хто був?

— Це моя дружина, Аліса — після його слів у мене пропала усмішка

— Ясно. Давно одружений?

— Вже вісім років, а ти як мене знайшла?

— Не важливо. Важливо те, що я хотіла побачити тебе. Я скучила за тобою... а ти... вже одружений, мабуть, про мене взагалі забув — я казала ці фрази все тихіше та тихіше — ну, що ж я піду, мабуть — я розвернулась аби піти.

— Почекай — я подивилась на Андрія — поговорімо в кав’ярні, що на першому поверсі — він відчинив двері, переодягнув взуття та взяв пальто, а після крикнув своїй дружині, що скоро прийде. Ми спустились на перший поверх та зайшли у кав’ярню. Сіли за перший ліпший столик.

— Щось хочеш замовити?

— Тільки воду — сказала я, бо в горлі пересохло. Андрій замовив собі каву.

— Не очікував тебе побачити — сказав він, а я зробила ковток води.

— Забув про мене — я подивилась на коханого, його погляд був розгубленим — ...значить я права. А я про тебе не забула — я зробила ще один ковток води