Пріоритет

Нью-Ван-4, 122 рік Anno Systemae

---

Диспетчерська Центру управління рухом містилася на третьому рівні Західного кластера, у невеликій триповерховій будівлі часів першої забудови міста. За дванадцять років Кассія так і не звикла до того, що сюди не потрапляє сонячне світло.

Не те щоб це заважало працювати. Просто іноді — ближче до кінця другої половини зміни, коли консолі починали здаватися трохи яскравішими, ніж треба, а очі нили від постійного перемикання фокусу з особистого інтерфейсу на панелі управління й назад, — іноді вона думала про те, що зовні. Небо над цією частиною міста в цей час доби ставало того особливого темно-синього кольору, що тримається хвилин двадцять між заходом сонця й сутінками. Вона знала це, бо щодня відпрошувалася вийти подихати повітрям саме в цей час, якщо була ясна погода. Зі зміни вона виходила вже в темряві.

Тут було інше «небо». Стеля з армованого біобетону за півтора метра над головою, вкрита сіткою кабелів і вентиляційних труб. Холодний запах озону від нейросканерів, що працювали безперервно, під ним — розігрітий пластик корпусів, а ще глибше, як фундамент запаху цього місця, — старий синткофе, що ніколи не вивітрювався зі стін, скільки б разів не вмикали вентиляцію.

Кассія любила цей запах. Було ніяково це визнавати, але це було правдою.

Дванадцять років. Вона прийшла сюди у двадцять чотири, одразу після того, як Карта Покликання визначила її в технічний сектор. «Диспетчер транспортних потоків» — звучало нудно, але виявилося терпимо. Вона не хотіла влади, не хотіла слави, не хотіла нічого, крім стабільно »зеленого» Рівня й тихої зміни. І Система дала їй це.

24.81 — її цифра на сьогодні. Трохи вище середнього по сектору. Достатньо, щоб не хвилюватися. Замало, щоб пишатися.

— Кассіє, — озвався Томас, — а чому золоті завжди йдуть першими?

Вона не одразу відповіла. Дивилася на карту — три тисячі вісімсот сорок дві точки рухалися одночасно, розкидані над містом, мов світлові нейрони у велетенському мозку. Сині — громадські платформи, за маршрутами, щільно, вісім-дванадцять пасажирів у кожній. Золоті — приватні капсули, за пріоритетними траєкторіями, завжди трохи вище, завжди трохи швидше. Сірі — вантажні, найнижче, повільні, надійні. Зелені — медичні, яким можна все, яким завжди поступаються дорогою.

Томас був тут третій місяць. Рівень 18.04, стажерська нашивка на рукаві, погляд людини, якій іще здається, що всі запитання мають логічні відповіді.

— Бо в них Рівень вищий, — сказала вона.

— Це я розумію. Я питаю — чому? Чому хтось із Рівнем 70 важливіший, ніж, скажімо, ціла платформа робітників із Рівнями 20? Їх же більше. Їхній сумарний внесок...

— Томасе.

— Якщо золота платформа затримує синю — там же вісім людей, які запізнюються.

— Дванадцять. У стандартній.

— Тим паче. Хіба Система не повинна це враховувати?

— Томасе, — повторила Кассія значно нетерплячішим тоном.

— Що?

— Ти філософ чи сраний диспетчер?

Він замовк, але жовна на вилицях ще грали. Кассія знала цей погляд. Вона сама так дивилася колись — доки не зрозуміла, що запитання тут не допомагають. Система не відповідає на «чому». Вона просто працює.

Жінка нарешті відвела погляд від карти. Подивилася на нього. Молодий, років двадцять із невеликим, із тих людей, у яких усе обличчя — суцільне запитання. Таких вона бачила щороку. Половина через пів року переставала ставити запитання. Друга половина йшла на інші посади.

— Вона рахує, — сказала Кассія. — Просто не так, як ти думаєш. Для Системи одна людина з Рівнем сімдесят сумарно важить більше, ніж дванадцять людей із Рівнями від вісімнадцяти до тридцяти. Це не несправедливість. Це математика.

— Ти так думаєш?

Вона взяла синткофе. Пластиковий стаканчик, четвертий за зміну, уже холодний.

— Я так працюю, — сказала вона.

Томас похнюпився й повернувся назад до своєї консолі — він вів західний житловий сектор, найпростішу ділянку, майже без перетинів. Кассія спостерігала за ним краєм ока. Хороший стажер, уважний, не робить помилок через квапливість. Ставить лише ті запитання, відповіді на які не можна знайти відповідь в регламенті. 

Ну, крім тих, що були щойно.

Комунікатор завібрував о 19:14.

Мати дзвонила рідко — розуміла, що зміна, розуміла, що зайнята. Коли дзвонила в робочий час, Кассія завжди відповідала. Це була їхня негласна домовленість: ти не дзвониш просто так, отже, не просто так.

— Мам.

— Донечко моя. — Голос Айрін був тихий, трохи хриплуватий — так звучав він останні місяці, відколи діагноз перестав бути припущенням. — Ти зайнята?

— Трохи. Що сталося?

— Нічого не сталося. Просто хотіла сказати, що виїхала. Платформа прибуде о сьомій двадцять дві, вони написали. Встигну до восьмої.

Розгорнувши інтерфейс перед очима, диспетчерка перевірила маршрути. Платформа № 1744, сектор D-3 — C-12, відправлення за двадцять хвилин.

Клініка C-12. Прийом у спеціаліста з хвороб дихальних шляхів. Кассія сама перевіряла маршрут уранці — все чисто, жодних планових перекриттів, платформа прибуде за розкладом.

— Встигнеш, — сказала вона. — Я дивилася. Маршрут хороший.

— Ти дивилася? — У голосі матері щось здригнулося. — Навіщо ти...

— Бо можу, мам. Не думай про це. Ти взяла документи?

Пауза. Чути, як мати дихає — важко, із затримкою перед кожним вдихом.

— Взяла. Зранку ще все завантажила на свій медмодуль, і картку, і... Люба, ти не повинна була.

— Я не повинна була багато чого, — сказала Кассія. — Це дуже важливо, ти ж розумієш. Зателефонуй потім.

Вона відключилася й закрила інтерфейс комунікатора. Знайшла на карті точку — громадська платформа, синя, маршрут D-3 — C-12, виїзд із Південного прикордонного сектора. Рухається рівно, без відхилень. Має бути в графіку.

Айрін, її мати, жила в секторі D-3 — дешеві комунальні капсули на межі зі старими шахтними полями. Рівень 8.12. Нижче вже майже нікуди. Батько Кассії, шахтар, помер десять років тому — обвал у секторі F-2, класика. Після його смерті мати почала здавати: спочатку пам'ять, потім дихання. Діагноз поставили лише через три роки, коли Рівень упав нижче 10 і доступ до діагностики став іще обмеженішим.