Непроста розмова

Озброївшись дерев’яною ложкою, Кель натхненно наминав м’ясну кашу з сухпайка.

– Що, промінчику, це смачніше за твої коржики? – єхидно спитала Ельмірена. Вона вже з’їла свою порцію, і тепер, забравшись на ліжко з ногами та прикинувши їх ковдрою, розсіяно крутила в пальцях добуту з зеленого мішечка цукерку. Ніби роздумувала – чи їсти, чи поберегти тендітну ельфійську фігурку.

* * *

У покинутому бункері вони провели вже кілька днів. Лікувальні засоби зі знайденої аптечки допомогли Ельмірені – лихоманка відступила, але дівчина все ще відчувала постійну слабкість. Тож варто було трохи перечекати в безпечному місці, перш ніж кудись рухатись.

Кель за цей час обнишпорив підземну споруду згори донизу – і майже нічого не знайшов. Замкнені кімнати відчинити так і не вдалось, а решта нічим особливим не порадували. Знайшлось ще трохи сухпайків, вода у пляшках, два шкіряних рюкзаки, які могли згодитись ельфам у подальшій мандрівці… Та й усе.

А, ну ще в складському приміщенні знайшлась щільно запакована коробка з сірою натільною білизною. У яку наразі й була вдягнена темна… позаяк її власний одяг ще не висох. Відшукавши в одній з кімнат невелике дерев’яне цебро, дівчина вирішила, що час привести до ладу і себе, і свій одяг. Тож, відкоркувавши з дюжину пляшок води (все одно з собою всі не взяти), використала посудину спочатку для миття, а згодом і для прання.

Білизна була мініатюрній ельфійці завелика, вона губилась в ній, а низ довелось підв’язувати паском, аби тримався. Та Кельміраель мимоволі відмітив, що Міра навіть у цьому безформеному мішку має гарний вигляд.

* * *

– Я вже казав – то не коржики, – натягнуто посміхнувся ельф. – І чим тобі були погані хлібці? Це домашня їжа… – на останніх словах його  голос стишився й набув сумних ноток.

Дім… Коли він знову зможе побачити мальовничі гаї та луки Колиски? Насолодитись видовищем бар’єру, який останні промені сонця забарвлюють всіма відтінками блакиті?

– Якщо так сумуєш за домом, – Міра допитливо поглянула на нього, – то чого ж тікав?

– Та не тікав я! – хлопець, скривившись, відставив убік тарілку. – Зірвався з краю Колиски. Я ж тобі розповідав.

– Але ж краєм ти гуляв не просто так, – зауважила темна. – Тобі ж бо вдома не сиділось.

– Ай… – махнув рукою Кель, не особливо бажаючи це обговорювати. – Слухай, а як щодо твого дому? Ти так і казала, чому не можеш повернутися.

– То все моя хвороба, – відвернувши обличчя вбік, тихо промовила Ельмірена. – Мій батько – воїн міської варти. Через мене він став менше часу приділяти службі… і одній з жриць Павучихи це не сподобалось. Вона зауважила, що “марне поріддя” – тобто я – не має відволікати солдата від його обов’язків. За минулі заслуги нашої родини мене не вбили, але…

– Кошмар, – жахнувся ельф. – Як ви таке терпите? Будь-який нормальний народ повстав би… – тут він зрозумів, що бовкнув зайвого, та було пізно.

– Як терпимо? – обличчя темної зблідло, ставши світло-сірим, пальці вчепилися в ковдру, і гострі нігті майже прорвали тканину. – Та навіть не знаю. Іллітірі живуть так вже століттями, всі давно звикли, що жриця – перша після Богині, і слово її – закон. Хто там повстане? Не знаю, може ми і не “нормальний”, як ти кажеш, народ… Та вже точно не сонячному хлопчику, що виріс на всьому готовому, про це розмірковувати!

– Я не винен, що народився таким! – спалахнув Кель. Слова темної вразили куди сильніше, ніж всі її попередні кпини та глузування. – І зовсім я… не на всьому готовому! З чого ти взяла таке!

– Не винен, – зціпивши зуби, відповіла ельфійка, – та ж народився. Але дозволяєш собі обговорювати речі, в яких ніц не розбираєшся!

– А ти тільки-но почала мені подобатися! – кинув спересердя хлопець.

– Я? Тобі?! – Міра істерично розреготалась. – Промінчику, ти коли падав зі своєї Колиски, то головою часом не вдарився? Бо я бачу, що вдарився, ще й неабияк!

– Не більше, ніж темні, що терплять над собою владу купки збоченок! – огризнувся червоний від злості Кельміраель.

– Знаєш що, світленький… – великі сірі очі дівчини звузились до тоненьких щілин. – А не пішов би ти до Ллос у гості!

– От і піду! – з силою грюкнувши дверима, ельф вийшов з кімнати.

* * *

Кель не знаходив собі місця. Не в силах заснути, він нервово крутився на лежанці, перевертаючись з боку на бік.

От чого йому було язик за зубами не тримати? Ясно ж, що Міра й без того зазнала достатньо болю – вона втратила родину, втратила дім і невідомо, чи зможе бодай колись туди повернутися. І хтозна, що її чекає в майбутньому. А він своїми словами ще й сипонув їй солі на рану… Нащо було взагалі про то все розпитувати!

Треба обов’язково вранці поговорити з нею. Вибачитися. Вона зрозуміє… Адже зрозуміє ж?

До самого ранку ельф так і не заснув.

* * *

Ельмірені не спалось. Ельфійка лежала на ліжку з відкритими очима, дивлячись у стелю і раз за разом прокручуючи у думках події цього вечора.

І чого вона напосілась на хлопця? Звідки йому, який зростав не просто в інших краях – а у замкненому суспільстві Колиски, знати про особливості внутрішнього життя темних?

Так, та його фраза про “нормальний народ” була трохи дошкульна. Але можна було і м’якше зреагувати… Врешті, чого вона чекала? Ставлення решти народів до іллітірі давно відоме. Перше, що з ними в усіх асоціюється – війни та набіги, після яких, якщо пощастить – то лиш розруха та біль, а як ні – то смерть або рабство.

Врешті-решт, Кель врятував їй життя. Вона б сконала під тим деревом… І потім не покинув і допомагав, попри всі її витончені спроби поглумитися й дошкулити. Зараз, згадуючи ті кілька днів у лісі, Міра не розуміла, чого вона тоді аж так взялася за нього. Звісно, гумор, зокрема й відверто чорний – відмінна риса іллітірі, а покепкувати зі світлого – це взагалі класика… Але вона в тому проявила аж надмірну завзятість.