Колиска

Колиска сонячних ельфів існує окремішньо від решти світу. Дехто висуває навіть гіпотези, що вона є окремим виміром, та це хибне припущення. Це – підпростір. Колись перші чародії Сонячного Народу звели бар’єри, якими відділили шматочок зовнішнього світу, і утворився такий собі плаваючий в порожнечі острів, на якому й живе з того часу їхній народ – поза небезпеками та викликами зовнішніх земель.

Окремий маленький всесвіт, де завжди весна і майже завжди – сонячна погода (хоч і розбавлена подекуди вітрами, дощами та грозами). Світ без воєн, катастроф, епідемій та інших негараздів навколишньої реальності.

Та повністю зв’язку з рештою світу тель-квесір не втратили. Здатність до до подорожей сонячними променями дала їм змогу мандрувати світом та, за потреби, взаємодіяти з іншими його мешканцями. Так сонячні ельфи лишились частиною світової історії, а подекуди – навіть мали на неї вплив.

Кельміраеля світ по той бік бар’єру завжди вабив. Йому було цікаво – як живуть інші народи, яке місце в їхньому житті займають технології (без яких Сонячний Народ завжди обходився) і взагалі, як це – коли ти не обмежений замкненим простором Колиски і тобі відкритий увесь всесвіт.

Раніше, коли він був іще малим, батьки часто брали його з собою, вирушаючи назовні. Так він побачив чужі землі, магію інших рас, їхні літаючі машини та зв’язок і безліч інших цікавинок.

Та, на жаль – батьків вже давно немає. Коли на південному узбережжі стався прорив Інферно і правителі портового міста Лоусан кинули клич про допомогу – старійшина та його дружина вирушили туди на чолі невеликого загону Палаючих Променів.

Окрім них, мало хто відгукнувся. Розвинені держави півночі або не могли, або не хотіли допомогти. Розлом випромінює надпотужні хаотичні еманації, що згубно впливають на техніку: літаки та дрони падають, зв’язок не працює, зброя – відмовляється стріляти. А бойових магів небагато, і ніхто не хоче ними ризикувати в чужій війні.

Битва завершилась перемогою, демонів знищили. Та при спробі закрити розлом виникла просторова аномалія, в якій зникла частина оборонців – в тому числі весь загін сонячних ельфів.

Тепер вихованням Келя, що не так давно зустрів двадцять п’яту весну та увійшов до підліткового віку, займався дядько. Саме він мав навчити хлопця володінню сонячним клинком, просторовою магією (неабияку схильність до котрої він успадкував від батьків), найбільш поширеними у навколишньому світі мовами (деякі з котрих, втім, юний ельф і так вже непогано знав) та всьому необхідному, аби син старійшини з часом успадкував його титул і став одним з Семи Променів, що керують Колискою.

І Сандріен був категорично проти будь-яких мандрівок назовні. Бо зовнішній світ – небезпечний. Там раси й народи ніколи не живуть у мирі, там монстри, бандити та згубні чари. Там, врешті-решт, темні ельфи, яких в усіх літописах однозначно змальовані як абсолютне зло та повна протилежність миролюбним тель-квесір.

Власне, остання війна у великому світі відбувалась між темноельфійським Великим Домом О’Кхар та альянсом Ліберті, в який входили Союз Вільних Баронств, ельфійська республіка Маер-Ліаріс, Східна Технократія та Гірська Конфедерація дворфів.

Наземникам неабияк дошкуляли прокляття, що їх насилали жриці Ллос, підземні големи-смертники та всюдисущі диверсійні групи темних. У відповідь авіація альянсу завдавала килимових ударів глибинними бомбами по гірських масивах, під якими знаходились підземні міста іллітірі. Не маючи змоги бити прицільно – били по площах. В результаті дісталось не лише ворожому Дому, а й іншим темним ельфам, а заодно й іншим підземним народам – дуергарам, гоблінам, мінотаврам та свірфнеблінам. Це призвело до того, що альянс закидали гнівними нотами протесту, а дворфи врешті-решт взагалі вийшли з нього.

Тому дядько й був проти мандрівок у зовнішній світ. Він взагалі волів би, аби хлопець якомога рідше покидав селище, але…

– Кель, ти знову блукав краєм острова?

Сандріен, спершись обома руками на стіл, суворо нависав над хлопцем, що сидів навпроти. Довгі пасма золотистого волосся майже торкались столу, грубе, немов висічене з мармуру обличчя виражало крайній ступінь розсердженості. Жовна під вилицями ходили ходуном, змушуючи рухатись ритуальні золоті татуювання на світлій шкірі. Помаранчеві очі недобре сяяли.

У протилежність йому, лице племінника мало м’які, майже дитячі (як на його двадцять п’ять) риси й наразі світилось відвертою наївністю та нерозумінням того, за що ж його сварять. І своє вогняно-мідне волосся він, на відміну від більшості однолітків, підстригав коротко – щоб діставало максимум до плечей. І це Сандріену теж було не до вподоби – традиції ж бо!

– Дядечку Сан, я ж туди й назад! І я завжди беру з собою похідний набір, зілля та все необхідне!

– Припини кликати мене “дядечко Сан”, – скривився старий ельф, випрямляючись та прибираючи зі столу долоні. – Ти надто ризикуєш, дитя! Те, що Колиска відокремлена від решти світу, не означає, що нею можна вільно гуляти. Тобі чудово відомо, що за межами селища небезпечно!

Центральне поселення тель-квесір сяє своїми золотавими стріхами майже у самому центрі Колиски. Та через неправильну форму острова – воно водночас і найближче до його межі. І Кельміраель, коли йому бувало нудно (а нудно йому бувало дуже часто), любив ходити туди. Дивився, як грає усіма відтінками синього бар’єр, як химерно переломлюються, проходячи крізь нього, сонячні промені, підходив до самого краю, аби заглянути в сяючу блакиттю прірву унизу…

Так – небезпечно. Колиска хоч і відмежована від зовнішнього світу, та все ж є його частинкою.Тож тут водиться й різна живність (в тому числі – хижа), і погода часом бешкетує (дощі, грози, іноді навіть град). Бувало й таке, що проривались крізь бар’єр міжсвітові тварюки – правда, крайній такий випадок був багато років тому. Зазвичай Палаючі Промені швидко винищували монстрів, а маги – закривали розрив у бар’єрі. Проте всяке траплялось…