30 Глава Виписка з лікарні

***Ремі***

Повертаюсь до нього обличчям і бачу ВЕЛИЧЕЗНОГО медведя. Від шоку не можу навіть відповісти на його питання.

-Ремі! Не мовчи. -Фол підходить до мене та починає трясти.

-Та нормально все! Припини! -кажу я та забираю його руки. -Навіщо ти купив його?

-Я хотів зробити тобі подарунок.

-Хто я тобі, аби ти робив мені подарунки? І що ти сказав свому дідусеві, чому він приходив до мене?

Очі Фола розширюються.

-Тобі хто розповів?

-Не скажу. Інакше ти покараєш цю людину.

-Ереміно, звичайно покараю!

-Я Ремі!

Він хоче щось сказати але застигає на місці так і роззявивши рота. Потім зжимає губи в тонку лінію та розвертається аби піти.

-Зробив, чорт візьми, подарунок! -він голосно зачинив двері.

Я сідаю на ліжко, піднявши велику лапу медведя.

Навіщо ж я так з ним. Коли пройшла година, друга, третя, я не витримую й виходжу з палати. Дивлюсь у вікно, машина Фола тут. Одже, він в лікарні. В їдальні його не було, на коридорі теж. Медсестри не бачили. Заходжу до кімнати, там стоїть сумка. Відкриваю її, знаходжу одяг. Свій одяг.

-Не розумію. -трохи переглянувши сумку знаходжу записку: «пробач, що залишаю тебе. Нам не варто сьогодні бачитись. Телефон та одяг у сумці. Завтра приїду. Бережи себе, Фол»

-Чортовий Фол! -вибігаю на коридор, машина стоїть. -Одже, встигну.

Як ошпарена біжу до ліфту, двері не відчиняються. Я чекаю, довго чекаю, 10 секунд, 20, та потім зриваюсь з місця й спускаюсь сходами.

Тільки б встигнути! Я не хочу аби він їхав. Кожна ступенька для мене, як вічність. Здається, що ці сходи ніколи не закінчаться. Нарешті спустившись вибігаю з лікарні, бачу Фола який сідає у авто.

-Фол! -кричу я та він не чує. Біжу до нього, машина заводиться та від‘їжджає.

-Не встигла... -шепочу я. Через біг серце калатає. Повільно йду до лікарні, чекаю ліфт та підіймаюсь... на який мені потрібно поверх?

-Чорт!

Виходжу з ліфта та йду до дівчини за адміністративною стійкою.

-Доброго дня. -вітаюсь я

-Доброго. Чим можу допомогти?

-Ви не підскажете, на який мені потрібно поверх. Тому що я не запам‘ятала.

-Звичайно допоможу, ім‘я, будь ласка.

-Ереміна. Ереміна Сміт.

-Так, є. Вам потрібно на шостий поверх до 31 кімнати. І ще, перевдягніться, будь ласка. -вона поглядом вказує на краплі крові.

-Дякую. -я знову йду до ліфту та підіймаюсь на потрібний мені поверх.

Заходжу до кімнати та одягаю спортивний блакитний костюм. Ставлю телефон на зарядку. Стягую, так як підняти сил немає, медведя з ліжка. Шкода, що він буде тут бруднитись.

Лягаю на ліжко та засинаю.

-Привіт, Ремі. -вітається Моллі.

-Молліана? Це ти?

-Я. Ну а хто ж іще. -дівчина стоїть в дверях палати.

-Я так рада тебе бачити. Ти записку залишила. Я думала, ти покинула мене. -сльоза скочується по щоці. Моллі підходить та обіймає мене.

-Ох, Ремі, я ніколи, чуєш, ніколи, —її голос стає грубим, більш схожим на чоловічий. -не покину тебе.

Злякано відштовхую її від себе й бачу Ноя.

Хочу тікати, та він ловить мене за ноги й тягне до себе.

-Куди ти? Ми ж тільки почали... -він б‘є мене по лиці, потім знову. Декілька хвилин це продовжується, обличчя чек відчуваю. Здається, наче втратила свідомість.

-Не хочеш від мене втекти? Ні? Ну тоді я пограюсь з тими, хто хоче.

Біля нас з‘являється Фол, його руки та ноги зв‘язані, він кричить:

-Тікай!

Та я не можу навіть відповісти. Ноги та руки наче з вати, голос зник.

Ной дістає ніж й перерізає горло Фолу. Лише після цього мій голос з‘являється, лише закінчивши мою фразу:

-...хаю тебе!

Ной підходить до мене, а потім знову б‘є по обличчю.

Різко підіймаюсь з ліжка, бачу палату, але поруч нікого. Серце калатає, руки трусяться. Невже це сон? Я починаю плакати, хрипший голос, який зірвався під час крику сьогодні вранці, створює жахливі, грубі звуки замість плачу.

Фол, як він там? Що з ним? Де він?

Я починаю шукати телефон. Знімаю його з зарядки та набираю Фола.

-Ремі, чому не спиш? -запитує він. Я мовчу. -Ереміно!

-Нічого. Просто м-мені треба було переконатись, що з тобою в-все добре. -всхлипуючи відповідаю.

-Ти плакала?

-Фол, мені страшно. Ці кошмари, тепер там був ти. -я затуляю рот рукою аби не голосно плакати.

-Я образив тебе?

-Ні, ні. Навпаки, ти захищав мене, але Ной... -я не встигаю закінчити.

-Через пів години я буду. Чекай в кімнаті, нікуди не виходь.

-Ні, не треба... -чую гудки.

Чудово! Тепер я винна у тому, що розбудила його вночі. Та з однієї сторони я навіть рада, не буду так боятись. На всякий випадок зачиняю двері на замок.

Знімаю спортивний костюм та одягаю теплу рожеву піжаму. Сідаю на ліжко й чекаю.

-Через хвилин десять хтось починає обережно прокручувати ручку. Розумію, що Фол не міг так швидко приїхати з універу. Пів години це й так дуже швидко, але за десять... Коли людина, що була за дверима зрозуміла, що в кімнаті зачинено, вона почала смикати ручку все сильніше. Закриваю рот рукою, гарячі сльози торкаються долоні.

-Ереміно! Це я, Фол. Відчини.

Коли чую його голос, перестаю боятись та швидко відчиняю двері. Він спочатку дивиться на мене, потім робить два кроки вперед, тому я відступаю. Фол зачиняє двері й притягує мене за потилицю до себе.

-Не бійся. Я поруч. Пробач, що залишив тут саму. -шепоче Фол.

-Це ти пробач. Колись Ной подарував мені медведя, меншого ніж цей, але більшого ніж я. Тоді, -я шморгаю носом. -він «пожартував» наді мною. Він підмішав мені снодійне в сік, коли прийшла в себе, було темно та страшно. Але м‘яко. Навколо була вата. Я не могла знайти вихід, дихати було нічим. Я почала кричати, та ніхто довго мене не чув. Я провела так декілька годин, потім почула звук рвущої тканини, цей придурок засунув мене в медведя й зшив, аби я не вибралась. З тих пір я не дуже люблю м‘які іграшки. Але цей люблю