16 Глава Слабкість

Усю ніч Ремі плакала, а моє серце розривалось. Вона все шепотіла: «Ной» «Не треба» «Мені боляче» «Не чіпай!» я не спав, а просто обіймав її. Все ж о п‘ятій ранку я заснув. Прокинувся о шостій годині ранку від будильнику. Ремі поруч не було. Але була записка на столі: «Фол, Моллі усе мені розповіла. Дякую, але прошу, забудь про усе що сталось й не говори зі мною на цю тему» прочитавши ці слова, одягаю чорний спортивний костюм. Дуже хочу спати, але не можу, адже тренеровка з Ремі уже запланована. І вона напевно чекає мене. Швидко спускаюсь на другий поверх, й заходжу до спорт-залу. Замикаю його на ключ. Йду в зал наших тренеровок. 
Ремі сиділа з червоними очима на стільці. Побачивши мене, піднялась й стала в бойову стійку. Не сказавши й слова підходжу до неї й хочу збити її з ніг своєю ногою, але вона підстрибує. «Непогано» Підіймаю ногу аби вдарити по тазу, аби та впала, але вона перехоплює мою ногу своєю рукою й ногою збиває іншу мою ногу. Я падаю на мат. Що, чорт візьми, з нею відбувається? 
Встаю й викладаюсь на повну. Ловлю її зап‘ястя на жбурляю в інший кінець залу. Вона відлітає, але не падає. Зупиняє свій рух руками. Схоплюється за мат й з силою відштовхується, біжить на мене. Я ловлю її й ми обоє падаємо. Вона відчайдушно наносила на мене удари. 
Минула година, ми так і не вимовили й слова. Потім Ремі сказала:
-Фол, забудь про усе! 
-Я давно забув. Ще з тієї хвилини як побачив твою записку. 
На цьому все. Ні пари з вуст. Після тренеровки я пішов до кімнати, спати. Вирішив сьогодні прогуляти. Ще завтра й усе! Завтра вчимось, а післязавтра-канікули! 
***Ремі*** 
Встаю від того, що Моллі скаче на моєму ліжку.
-Вставай! Вставай! Час додому! Е-ре-мі-но! -продовжує скакати Моллі. 
-Що таке,Моллі? У тебе щось болить? -Запитую я неохоче підіймаючись. 
-Їдьмо додому! -сумно каже моє сонечко. 
Ми зібрались, виїхали. За нами Фол. Він супроводжував нас. Після того випадку, коли я прокинулась в його кімнаті мені було соромно навіть дивитись йому в очі. 
Коли я зупинилась біля дому Моллі, міцно обійняла подругу. 
-Коли ми знову зустрінемось? -сумно запитала вона
-Приїжджай коли захочеш. Я завжди рада тебе бачити. -з її щоки скотилась сльоза, я обережно стерла її. -Моллі, не переживай. Зі мною все добре. Мої кошмари не повинні тебе обходити. -дивлюсь в бокове дзеркало, машина Фола стоїть за нами й чекає. Коли Моллі вийшла й пішла до себе я поїхала додому, нажимаю на пульт й ворота гаража відчиняються. Заїжджаю, Фол зупиняється. Коли припаркувала машину у себе, виходжу й йду до машини Фола. Сідаю біля нього й запитую: 
-Чому не їдеш додому? 
-Тому що. 
Він заводить машину й їде кудись. Моя цікавість перемагає й я запитую: 
-Куди ми їдемо? 
-До мене додому
-Довго їхати? 
-Ні
-А чому саме у тебе дома? 
-Тому що я так вирішив
-Батьки не будуть проти? 
-Ні! 
-А де ти живеш? 
-Там, де і ти! 
-Прикольно. А точніше? 
-Слухай, ти можеш помовчати? Тихіше їдеш-далі будеш! -ричить Фол
-Тихіше їдеш-більше повинен! -він почав сміятись 
-Заспокойся! До мене додому ми їдемо. 
-Навіщо? 
-Покажу дім у якому ми будемо тренеруватись 10 годин на день. 
-10 годин? -викрикую я. -Ти що, зовсім розум втратив? 
-Ні. Просто через місяць і дві неділі з тобою будуть змагатись хлопці-не дівчата. Можливо, набагато сильні ніж я. 
Мовчу усю дорогу. Ми під‘їжджаємо до великого дому
-Ось тут я живу. -каже Фол. 
-Ваууу... -розтягую я,  дивлячись на великий будинок. -А мене сюди ппустять? -запитую я.
-Пустять. Усе вже вирішено. Приїжджай в будь-який час. - Він сказав це, й відвіз мене додому. Я швидко зайшла в будинок. Мама з татом зустріли мене в обіймав. 
Я піднялась до своєї кімнати й заплакала. Чому? Що зі мною відбувається? 
Наступного дня я поїхала до Фола, аби тренеруватись. 

Коли я під‘їхала до величезних воріт, до мене підійшов чоловік у костюмі, років 40-45. 
-вибачте...Представтесь будь ласка. -ввічливо посміхається він.
-Якщо слідувати етикету, то зараз представитись повинні ви. -знову ж маайже хамськи кажу я. Але чоловіка це не сильно засмучує.
-Ви випадково не до молодого господаря? 
-Ви це типу про Фола? -я засміялась. -Як офіційно, «молодий господар» -я знову засміялась, цього разу прямо від душі. Це торкнулось легенької посмішки на лиці чоловіка. 
-Що ж... мене попереджали що ви така, але я й не думав що настільки. -вмить перестаю сміятись. Що це горило йому взагалі сказало? 
-Яка—така? 
-Цікава, весела, розумна... мене звати Шай, звертаються до мене -містер Дорнар. -дивакувате що ім‘я, то й прізвисько. -ви, юна леді, наскільки я зрозумів—місс Сміт. Місс Сміт, яку шукає увесь світ. 
-Ремі. Просто Ремі. І я не та дівчинка про яку ви подумали, тому пробачайте. -я знизила плечима, містер Дорнар відійшов від мого авто й сказав у свою рацію:
-Відчинити ворота. 
Заїжджаю у величезний гараж, де вже стоїть 7 машин. Паркуюсь біля останньої, беру сумочку й виходжу. Там мене зустріла приємна, молода дівчина. 
-Доброго дня, місс Сміт. -привітно посміхається вона. Я що, приїхала у царство ввічливості? А ні, це ж дім «молодого господаря» про яку ввічливість йде мова?-можете звати мене Агата.  
-Просто Ремі. Привіт. -відповідаю я та посміхаюсь. 
-Ремі? Але у нас не прийнято...
-У мене прийнято! -перебиваю її я. -Куди йти? 
-Йдіть за мною. 
Прямую за дівчиною, вона відчиняє двері гаража, і пропускає мене вперед. Перше що бачу-це величезний басейн, навколо нього загородкою стоять високі, охайно підрізані кущики. Підіймаю свій погляд і... НІФІГА СОБІ! Я звичайно знала що цей будинок великий, але щоб настільки! Коли проїжджаєш біля високих воріт, будинок майже не видно, лише носики башень. А це все тому, що дім побудований далеко від воріт, і візуально здається, що сам він невеликий. 
Ми йшли по маленькій стежці з сірого каменю. Коли ми дійшли до будинку, вийшла ще одна дівчина. А точніше, жінка, у такій самій формі як і Агата